Слава ЗСУ!

Через ці слова я дуже засумував. Однак не припинив свого галопу. Я біг і біг, вдаючи доброго й прудкого коня.

Прийшов, однак, час, коли щось у мені почало бунтуватися так сильно, що я в галопі зробив кілька несвідомих рухів, які дуже нагадували хвицання. Нарешті я відчув, що зуби мої починають скреготати, ноги — розлючено швиргати, а кулаки стискатися щораз сильніше.

— Не брикай, кониченьку, не брикай! — закричав дідуган.

Слова ці ще збільшили мою лють. Я скочив раптово вбік і струснув дідуганом так сильно, що маслаки його видали якийсь сухий і різкий хрускіт. Він тут же стиснув мене колінами за горло. Я відчував, що усі жили здулися в мене на скронях, а очі налилися кров’ю. Я став метатися на всі боки, як скажений. Я робив такі стрибки й підскоки, яких жоден кінь не спромігся би зробити. Я шалів! Але всі мої зусилля були марні. Дідуган міцно тримався в мене на спині й чимраз сильніше здушував мені горло кощавими колінами. Мені перехопило подих, і я відчував, що за мить сконаю від удушення.

— Не брикай, кониченьку, не брикай! — загорлав дідуган, відчуваючи, що сили покидають мене і що я мушу скоритися.

Я скорився.

Приневолений до бігу ударами потворної п’яти жорстокого дідугана, я побіг просто себе важким трухцем, бо був страшенно стомлений.

Два дні й дві ночі бігав я островом без спочинку, без передишки.

На третій день почала мене мучити нестерпна спрага, бо день був сонячний і спекотний. Оскільки на острові росли величезні, пусті всередині гарбузи, я зірвав один з них, наповнив його до країв виноградним соком і вихилив до дна.

Вино незабаром ударило мені в голову, і завдяки сп’янінню я відчув давню веселість. Я почав сміятися, скакати й співати різні пісні.

— Звідки ж то в тебе така веселість, кониченьку мій сумний? — запитав дідуган. — Я заздрю цій твоїй веселості. Ще ніколи в житті я не сміявся і не співав. І хотів би навчитися сміхові й співу.

— Наука ця проста й недовга, — відповів я, знову наповнюючи гарбуз вином. — Випий лиш до дна те, що є в цьому гарбузі, і одразу матимеш здатність сміятися й співати.

Дідуган жадібно схопив поданого йому гарбуза й випив до дна все, що там було. Вино одразу зашуміло йому в голові. Він почав вигукувати якісь слова, беззв’язно і без змісту. Він пробував навіть сміятися й співати, але замість сміху видушував з горла огидне й рипуче хрипіння, а замість співу видавав дивні звуки, подібні почасти до реву буйволів, а почасти до воронячого каркання. Під кінець він втратив притомність і звалився з моєї шиї на землю — п’яний і безвладний.

Позбувшися раптом потворного тягара, я відчув радісне полегшення. Я відскочив убік од діда, який лежав на землі, і весело побіг вглиб лісу. Завдяки вину, яким мені вдалося напоїти потворного дідугана, я уникнув смерті, що чатувала на мене.

Я швидко біг лісом, аби чимшвидше віддалитися від огидного дідугана.

Пробігаючи повз хащі незнаних мені кущів, я краєм ока побачив квітку, таку дивну і незвичайну, що зупинився, зваблений її виглядом. Це була квітка невеличка, але зіткана з золотого полум’я, яке горіло так сильно і яскраво, що я долонею заслонив очі, осліплені чудесним блиском.

Я обережно зірвав квітку, боячись, що вона попече мене своїм полум’яним келихом. Однак переконався, що полум’я тієї квітки зовсім не обпікає, а лиш розпалює своїм дотиком життєві сили й пробуджує від будь-якої млявості. Мене негайно покинула втома, і я відчув себе, наче пробудився від важкого сну.

Я сховав квітку за пазуху, аби мати її ближче до серця, котре під впливом її тепла забилося сильніше й радісніше. Мені здавалося, що я постійно і неустанно пробуджуюся з різних прикрих снів. Сповнений тих пробуджень, я побіг далі.

На одній з лісових галявин я раптом побачив вродливого юнака. Він мав на собі королівські шати. Ходив він взад і вперед по галявині і щомиті нахилявся до землі, наче чогось шукав.

Я наблизився до нього і почув, що юнак, який мене не помітив, говорить сам із собою:

— Шукаю тебе, полум’яна квітко, квітко пробудження! Шукаю тебе, але не можу знайти! Знаю, що ти цвітеш тут — на цьому острові, де живе потворний Морський Старець, знаменитий об’їжджувач людей, єдиною насолодою для якого є виснаження і зморення жертв за допомогою невпинної їзди. Де ж ти є, полум’яна квітко, квітко пробудження? Як же мені сонно без тебе, як мені сонно! Як же мені млосно без тебе, як мені млосно! Як же мені страшно без тебе, як мені страшно! Та надаремно тебе шукаю! Очі мої не бачать нічого, тож не можу тебе побачити! Можу тільки напомацки натрапити долонею на полум’яний твій келих чи вухом вловити шелест твого вогню! Сон… в мені, сон… поза мною, сон… наді мною! Сон… поблизу, сон… вдалині, сон… навкруг, сон… усюди!