Слава ЗСУ!

— Твій опис, — відповів я, — невдалий хоча би з тієї причини, що я маю лише дві ноги.

— Не знаю я, скільки ти там маєш ніг, — зі злістю відповів дідок, — знаю лиш одне, що були в мене кращі й баскіші верхові коні.

— Верхові коні? — обурено вигукнув я, роблячи при цьому ногою рух, дуже споріднений із хвицанням. — Я вважаю цю назву за особисту образу, а подорож нашу закінчену. Негайно злазь із моєї спини й власними ногами чимчикуй далі до струмка, бо я відмовляю тобі в своїй допомозі.

— Я знав, що ти норовистий, — гукнув дідок. — Але заспокойся і будь слухняний. А ще вибий собі з голови той струмок, який я вигадав, щоб заволодіти твоєю спиною. Ти мій кінь, розумієш?

— Кінь? — вигукнув я обурено. — А ну, негайно геть із моєї спини, невдячний нікчемо!

Я щосили струснув плечима, аби скинути з них дідугана. Мені здавалося, що худий і безсилий дід злетить на землю після першого ж струсу. Але я помилився у своїх розрахунках. Дідуган раптом з такою силою здушив мені кощавими колінами шию, аж я закляк від страху, що він мене задушить.

— Спокійно, конику мій, спокійно! — закричав він, стискаючи мене все міцніше. — Не брикай і не вихвицуй! Нічим тобі не поможуть твої комизи й твій норов. Не таких, як ти, огирів вмів я у своєму житті позагнуздувать! Будь слухняний, мій конику, і дещо спритніший, бо ти й досі уперто не хочеш риссю і гадаєш, що я вдовольнюся будь-яким трухцем.

Поки дідуган бурчав у мене на спині, я глибоко замислився над тим, що маю робити. Чи спробувати нових зусиль, аби позбутися нав’язливого тягаря, чи, може, прикинутися спокійним або навіть і задоволеним своїм несподіваним становищем і очікувати моменту, коли відповідний збіг обставин прийде мені на допомогу? Я вибрав оте останнє, бо ж боявся, що дідуган до смерті мене задушить потворним стиском своїх колін.

— Не звертай уваги на мій норов, — сказав я з удаваною лагідністю, — це залишки тієї сваволі, до якої я звик, тому що довший час бігав самопас, без жодного вершника. Я зовсім не такий ледачий і впертий, як тобі здається. Добра рись, а навіть швидкий галоп завжди були моєю єдиною мрією. Я б, однак, хотів знати, чи ти справді вважаєш мене конем і чи не маєш часом враження, що я людина?

— Вйо, вйо! — закричав дідуган, молотячи мене п’ятами по клубах. — Що то мені за людина, яка дозволила осідлати себе з думкою, що робить милосердний вчинок. Ти кінь, і баста. Вйо, вйо, шкапо ледача!

— Я був би тобі безмірно вдячний, — відповів я, старанно біжучи риссю по лісній мураві, — я був би тобі безмірно вдячний, аби ти мені відкрив, що ти відчуваєш зараз, у цю хвилину, коли молотиш мене п’ятами по клубах?

— Я відчуваю себе вершником, виведеним із терпіння, — відповів дідуган. — Я люблю їзду заради самої їзди, біг заради самого бігу, а головне, я люблю звалюватися комусь на шию й гнітити… Я на світ з’явився для того, щоби гнітити, бути тягарем, і мені приносить насолоду та мить, коли я когось гнічу.

— Чи ти любиш гнітити довго й без міри, чи помірковано? — запитав я, спритно перестрибуючи через якийсь рівчак, що попався дорогою.

— Довго й без міри, — відповів дідуган і, сильніше молотячи мене п’ятами по клубах, додав: — Галопом, конику мій, галопом, бо я прагну летіти!

— Припускаю, — зауважив я, галопуючи досить недолуго, — що окрім мене ти протягом свого життя посідав ще й інших огирів?

— А посідав, конику мій, посідав! — відповів дідуган. — А властиво, не так посідав, як сидів у своєму житті на значно баскіших, породистіших і сильніших від тебе жеребцях. Жоден з них, однак, не спромігся служити мені довше, як три дні. По трьох днях кожен конав від знесилення й перевтоми. Втрата коня завжди переповнює мене жалем і гіркотою. Тоді я лежу на землі безсилий і немічний в очікуванні нового приблуди, який пожаліє мою безрадну старість. Природа бо так мене створила, що я відновлюю сили, бадьорість і наснагу до життя лише тоді, коли звалюся кому-небудь на шию.

— Скажи мені принаймні, куди ти тепер їдеш? — запитав я, відчуваючи втому і страх на думку про тих жеребців, які по трьох днях важкої праці зазвичай конали. — Маю надію, що ти незабаром скеруєш мій біг до свого дому, і я відпочину в якійсь стайні біля якихось ясел.

— Облиш чимшвидше такого роду надії, — відповів дідуган. — Немає в мене ніякого дому, тим більше стайні та ясел. Живу я під голим небом, і якщо вдасться мені осідлати чиюсь шию, то я не знаю спочинку. Найвідповідніший для мене спосіб життя — це їзда, неустанна, неперервна їзда. Я ніде й ніколи не затримуюсь; не затримуюсь доти, доки сама смерть не затримає мого коня.