Слава ЗСУ!

Старий і бувалий матрос кинув лист у море. Лист, як завжди, зморщився, перетворився на піну й зник. Після цього спустили на воду човен і дали мені в руки два весла. Я драбиною спустився в човен і став веслувати просто себе, не знаючи, куди маю плисти.

Корабель незабаром зник з моїх очей. Я залишився сам у човні, у відкритому морі, далеко від усіх берегів.

Не маючи компаса, я не міг здогадатися, в яку сторону я пливу. Плив навмання, в надії, що натраплю нарешті на якусь тверду землю. Так я плив три дні й три ночі, а на четвертий день з’явились перед моїми очима береги незнаного острова.

Вигляд тих берегів наповнив мене радістю. Я став спішно веслувати, і скоро мій човен пристав до зелених берегів острова. Я вискочив на берег. Ноги мої, що стужилися за сушею, з насолодою торкалися твердого ґрунту. Острів був вкритий буйною рослинністю.

Тисячі барвистих птахів наповнювали повітря своїм співом.

Я весело побіг у лісову гущавину з думкою, що знайду там достатньо плодів, якими втамую голод і спрагу.

І дійсно, я знайшов безліч кокосів, бананів, хлібних дерев і винограду.

Наситивши голод плодами, я вирішив обійти острів, щоб пересвідчитись, де ж це я опинився.

Спочатку мені здалося, що острів зовсім безлюдний. Цей висновок наповнив мене розпачем. Я був би щасливий, якби зустрів хоч одну-єдину людську істоту!

Блукав я лісами цілий день аж до вечора.

Увечері, проходячи біля лісної гущавини, почув я поблизу слабкі стогони. Я побіг на голос.

Радість моя не мала меж, бо під одним з дерев я побачив чоловіка, який лежав на м’якій, буйній траві й стогнав. Це був недолугий худий дідок із козлячою борідкою. Ноги в нього були тоненькі, як бадилини. Руки сухі й тремтячі. Хоча вечір був теплий, здавалося, що він труситься від холоду.

— О-о-о! — жалібно скиглив він. — Не можу я підвестися, не можу підвестися. Ішов я до струмочка напитися водички, та й упав на півдорозі. Не маю я сил! Не слухаються мене ноги! Руки вже не хочуть допомагати! Хто ж мене пожаліє? Вже й вечір прийшов, скоро ніч настане, а я, небога, не втамую своєї спраги.

Шкода мені стало дідка.

— Я охоче допоможу тобі, — сказав я, — але не знаю, як тобі допомогти. В чім тобі принести води зі струмка?

— Нема в мене жодного посуду, милосердний юначе, — відповів дідок, — але якщо справді хочеш мені допомогти, то я пораджу тобі, як маєш вчинити. Нахилися до мене й візьми мене на барана. Я легенький, як пір’ячко, тож не обтяжу тебе. Ти легко піднімеш мене і занесеш до струмочка. Буду я тобі за це вдячний до могили.

— І справді, — відказав я, — я достатньо сильний, аби подужати такий тягар. Я з охотою підставлю тобі свою спину.

Я нахилився до дідочка, який одразу ж — на моє здивування — спритно, мов кіт, скочив мені на спину. Мені здавалося, що слабенький і миршавий дідок не втримається в мене на спині. Але побоювання мої були марні. Дідок міцно і хвацько сидів у мене на плечах. Я навіть мав враження, що він злегка б’є мене ногою в бік, ніби хоче приквапити до бігу.

— Біжи просто поперед себе, — закричав він, — я вказуватиму тобі дорогу до струмка.

Я пішов просто поперед себе. Я продирався крізь кущі й гущавину в надії, що незабаром дістануся до мети нашої подорожі й позбудуся випадкового тягаря. Надія, однак, не справдилася. Цілу годину ішов я без спочинку, але не побачив перед собою жодного струмка. Мені набридла ця дещо дивна мандрівка, тож щоб якось урізноманітити дорогу, я зав’язав розмову з тимчасовим мешканцем моєї спини.

— Що ти робиш тут на острові, любий дідусю? — чемно запитав я.

— Роблю, власне кажучи, те, що мені подобається, — відповів він досить суворо.

— Гарна це відповідь, хоч і не зовсім вичерпна.

— Дякуй Богові, що не отримав гіршої, — відповів дідок.

— Хто б там Господу Богу за такі дурнички дякував, — зауважив я трохи уїдливо. — Дякую йому радше за те, що такого неприємного співрозмовника маю за собою, а не перед собою. З таким, як ти, невдячним, я волію розмовляти, не бачачи. Ти не вмієш оцінити послугу, яку я тобі зробив. Я підставив тобі свою спину, а ти взамін за це не хочеш навіть скрасити мені виснажливу роботу дружньою розмовою.

— А хто ж би це за спину платив розмовою! Я не тільки не вдячний тобі, але навіть ображений до певної міри й не можу приховати слушного незадоволення.

— Незадоволення? — запитав я здивовано. — Чи ж я дав тобі привід для якихось незадоволень?

— Ясно! — гнівно закричав дідок. — Ти й досі йдеш ступою, не вмієш, мабуть, риссю, та й трусишся до того ж, як стара армійська шкапа, яка на одну ногу кульгава, другу має скручену, третю — дурну, а четвертої не має зовсім.