Слава ЗСУ!

Розділ вісімнадцятий

ТОМ РОЗПОВІДАЄ ПРО СВІЙ ВІЩИЙ СОН

У цьому й полягала велика таємниця Тома: він задумав повернутися додому разом із своїми піратами і бути присутнім на власному похороні. Вони в суботу допливли на колоді до міссурійського берега, вийшли на п'ять-шість миль нижче свого містечка, переночували в сусідньому лісі, вдосвіта пробралися задвірками до церкви і добре виспалися на церковних хорах, серед хаосу поламаних лав.

У понеділок вранці за сніданком тітка Поллі й Мері були надзвичайно добрі до Тома і охоче задовольняли всі його бажання. Розмов за столом було багато — далеко більше, ніж завжди. І тітка Поллі між іншим сказала:

— Бачиш, Томе, це може й дуже цікаво — примусити всіх мучитись майже цілий тиждень, аби тільки вам, хлопцям, було весело; але мені дуже сумно, що в тебе таке зле серце і що ти так мало мене любиш. Якщо ти міг перепливти річку на колоді, щоб бути присутнім на власному похороні, ти міг би завітати й додому, щоб дати мені якийсь знак, що ти не вмер, а тільки втік.

— Так, ти міг би зробити це, Томе, — додала Мері. — І я думаю, що ти зробив би, якби подумав про це.

— Правда, Томе? Зробив би? — спитала тітка Поллі, і з її обличчя було видно, що їй дуже хочеться, щоб це було саме так. — Ну, скажи, надіслав би ти звістку, якби це спало тобі на думку?

— Я… не знаю… Це ж зіпсувало б усю нашу гру.

— Ох, Томе, а я сподівалась, що ти хоч трохи любиш мене! — зажурено сказала тітка Поллі, і від її тону хлопцеві стало ніяково. — Якби ти хоч трохи подумав про це, — не кажу вже — зробив…

— Ну, тітко, це ще нічого, — заступилася Мері. — Адже Том такий божевільний; він завжди квапиться, йому ніколи думати.

— То ще гірше! Сід подумав би. Сід прийшов би і сказав би, що він живий. Ох, Томе, колись ти пошкодуєш, що не старався хоч трохи любити мене. Пошкодуєш, але буде пізно.

— Ну, годі, тітонько, ви ж знаєте, що я люблю вас, — сказав Том.

— Я знала б краще, коли б це було хоч трохи видно з твоїх вчинків.

— Я, тітко, дуже шкодую, що не подумав про це, — сказав Том спокутливим тоном. — Зате я принаймні бачив вас уві сні. Хіба ж це нічого?

— Правда, це не так багато: адже і кішка іноді може уві сні щось побачити; а все ж таки краще, ніж нічого.

— Що ж тобі снилося?

— А ось що. У середу ввечері мені снилося, що ви сидите отам біля ліжка, а Сід коло дерев'яного ящика, а Мері біля нього…

— Що ж, ми так і сиділи. Ми завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч трохи згадав про нас уві сні.

— І ще мені снилося, що мати Джо Гарпера була тут.

— А вона ж таки справді була тут! Що ж тобі ще снилося?

— О, багато чого! Але тепер це як у тумані.

— Ну, спробуй пригадати! Можеш?

— Ще мені снилося, що вітер, вітер потушив…

— Пригадай, Томе! Вітер щось потушив… Що ж він потушив?

Том притиснув пальці до лоба, ніби дуже замислившись, і після хвилини тривожного чекання сказав:

— Пригадав! Пригадав-таки! Вітер потушив свічку.

— Боже мій! Далі, Томе, далі!

— Чекайте, дайте пригадати… Ага, ви сказали, ніби вам здається, що ці двері не зачинені.

— Так самісінько я і сказала. Пам'ятаєш, Мері? Ну, далі!

— А потім… а потім… Ну, я не зовсім певний, але мені здається, ніби ви послали Сіда, щоб він… щоб він…

— Ну? Ну? Куди послала Сіда? Куди? Куди?

— Ви послали його… ви…. о, ви послали його… зачинити двері.

— О, боже мій! В житті своєму не чувала нічого подібного! От і не вір після цього снам. Зараз же побіжу розказати про це місіс Сіріні Гарпер. Подивимось, чи буде вона після цього плести всякі дурниці про забобони. Розказуй же, Томе, що було далі!