Слава ЗСУ!

Джанні Родарі хотів, щоб усі ми не лише любили читати чи слухати казки, а й самі навчилися їх складати. Заради цього він навіть випустив спеціальну книжку, що називалася «Граматика фантазії». Отже, коли ви й самі захочете стати казкарями, неодмінно знайдіть цю книжку і прочитайте. Виявляється, фантазії теж можна і треба вчитися, щоб хоч трохи наблизитися до такого чемпіона людської фантазії, яким б, ув цей італійський письменник.

Джанні Родарі жив поруч з нами зовсім недавно; він народився в 1920 році, помер у 1980-му. Під час другої світової війни був партизаном, тільки не у нас, звичайно, а в Італії. Потім став писати вірші й казки для дітей. І вже перша його казка «Пригоди Цибуліно» виявилася такою цікавою, що діти всього світу полюбили цього італійського письменника-казкаря. Це й дозволило нагородити його найвищою літературною премією з дитячої літератури, що носить ім'я видатного данського казкаря Г.-К. Андерсена.

На нашій планеті багато проблем. Це і війни, це і бідність, це і хвороби. Але Джанні Родарі показав дітям не лише проблеми. Йому вдалося повернути Землі, як мені здається, звання Планети Казок. Адже Джанні Родарі міг розказати казку про кожну річ, що поруч з нами. Навіть брехня змогла потрапити в казку, як це діється в «Джельсоміно в Країні брехунів», де все одно врешті-решт перемагає правда.

Як потрібні книжки Джанні Родарі всім нам, можна побачити ще й із того, скільки фільмів поставлено за його казками, скільки п'єс з'явилося на сценах наших театрів. Здається, ніби він був не італійський, а наш письменник. І, мабуть, так вого й було насправді. Адже полюбити можна тільки когось свого, рідного й дорогого — таким залишається для всіх нас Джанні Родарі. Він, звичайно, трошки й італійський письменник, але тільки трошки, бо в усьому він любий і дорогий письменник саме наших дітей.

Нам усім пощастило. Пощастило, що Джанні Родарі писав свої блискучі, мов новорічні кульки, казки. Пощастило, що в Україні їх рік за роком перекладали. А ще, я вважаю, пощастило і дамому Джанні Родарі, Що в нашій країні він знайшов собі таких вірних читачів, і читають казки [7] італійського казкаря спочатку батьки, а коли вони виростають, то передають свою любов до них дітям.

Я думав написати замість передмови казку, де були б Цибуліно, капітан Півбороди, фея і неодмінно сам Джанні Родарі. Казки в мене не вийшло, тому спробуйте, любі друзі, написати її самі. І нехай вона буде у вас і весела, і цікава, і трохи сумна, як у Джанні Родарі.

ГЕОРГІЙ ПОЧЕПЦОВ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Як Цибулоне наступив принцові Лимону на мозоль

Цибуліно був сином Цибулоне і мав семеро братів. Звали їх Цибулетто, Цибулотто, Цибулучча та іншими подібними іменами, найкращими в шановній цибулиній родині. Люди вони були, що й казати, хороші, але безталанні.

Та й не дивно. Де цибуля, там і сльози.

Жив Цибулоне з усією своєю родиною в дощаній халупі, не більшій від ящика для розсади.

Коли хто з панів потрапляв, бувало, на вулицю, то роздратовано морщив носа і велів візникові їхати швидше: «Пхе, як тхне цибулею».

Якось через те село мав проїздити правитель країни, сам принц Лимон. І його придворні побоювалися, щоб не постраждав від запаху цибулі принців ніс.

— Ну що скаже принц, коли почує, як тхне від оцих злиднів?!

— Треба їх напахтити, — вирішив обер-камергер.

І одразу ж послали з десяток солдатів Лимончиків, щоб напахтити бідноту. Цього разу солдати облишили свої шаблі та гармати, а взяли на плечі лише обприскувачі з одеколоном, амброю, фіалковими пахощами та найкращою трояндовою водою з Болгарії.

Солдати вигнали надвір Цибулоне з його синами і всією ріднею, поставили попід муром і оббризкали від голови до ніг пахощами, аж бідолашний Цибуліно застудився.

Та ось долинув звук сурми, і в супроводі усіх Лимонів і Лимончиків з'явився сам правитель, принц Лимон. Він був одягнений у все жовте, а над його жовтою шапкою [11] дзеленчав золотий дзвіночок. У придворних Лимонів дзвіночки були срібні, а у простих Лимончиків — бронзові. І так усі ті дзвіночки гарно дзеленчали, що люди збігалися, як на дивовижу, — думали, що то оркестр.

Цибулоне і Цибуліно опинилися спереду, тому їх штовхали і в боки, і в спину ті, що стояли позаду. Старому бідоласі Цибулоне це набридло, і він почав гукати:

— Назад! Назад!

Принц Лимон почув те і розсердився. А потім спинився, підійшов окаряч до Цибулоне і гримнув на старого:

— А чого це ти кричиш «назад, назад»? Може, тобі не до вподоби, що мої вірні піддані тиснуться вперед, щоб на мене подивитися? Га?