Слава ЗСУ!

Майстру-Видумляйстру мову одібрало. Ледве спромігся прошепотіти стиха:

— Дівчино-сміянице! Жарт-Птицю дозволь упіймати. Отако треба!

Обернулася дівчина:

— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав про себе Майстер-Видумляйстер.

— Покажи ж своє уміння.

Звівся Майстер-Видумляйстер на рівні ноги. Проказав чарівне заклинання:

Тангенс-синус

Керосинус.

Мінус

Косинус-бензинус.

Кібер-Бібер

Апарат.

Бібер-Кібер

Автомат.

І на землі задзижчали, загули, заморгали лампочками чудернацькі апарати-автомати, які могли робити все, що заманеться.

Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула.

— Вибачай! Не подобаються мені твої керосинуси.

— Чому? — здивувався Майстер-Видумляйстер, — Такі ж ловкі, геть усе можуть.

— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай!

І зникла — мов не було.

А як сонечко зійшло, побачив Майстер-Видумляйстер на тому місці вінок із лісових фіалок. Взяв він той вінок, сховав па грудях. І пішов до братів розказувати, яка його теж невдача спіткала.

П'ятої ночі вирядився на суничну галявину Чаклун-Красотун.

— От я таки впіймаю, — казав ідучи. — Мене красою не вразиш. Я у тій справі сам — будь здоров — спеціаліст.

Прийшов на галявину, сів за кущем ожини, став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим світлом. Зашелестіли кущі, і вийшла на галявину дівчина. Гарна, наче сонце ясне. Золоте волосся — як сонячний цвіт кульбаби. Сіла на галявині, вінок із кульбабок плете, всміхається. Чаклун-Красотун все на світі забув, очей одірвати не може. Ледве отямився, забелькотів:

— Дівчино-сміянице! Дуже не… не… ме… ме… Жарт-Птиця!

Обернулася дівчина:

— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав Чаклун-Красотун про себе.

— Гаразд, покажи своє уміння.

Побачив Чаклун-Красотун у траві велику банькату жабу, тицьнув на неї пальцем і проказав чарівне заклинання:

Ану швидко, ану скоро

Стань царівною, потворо!

І вмить баньката жаба обернулась на струнку красуню-царівну.

Глянула на неї дівчина, похитала головою, зітхнула:

— Ні! Не подобається мені!

Та Чаклун-Красотун і сам бачив, що його царівна-жаба не може рівнятися до дівчини-сміяниці.

— Прощай! — мовила дівчина.

І зникла.

А як сонечко зійшло, побачив Чаклун-Красотун на тому місці вінок із кульбаб. Взяв він той вінок, сховав на грудях. І пішов до братів признаватися, що і йому не пощастило.

— Ех ви! — сказав Одівець-Кравець. — Чарівники називається! Тепер я піду! Де ви бачили дівчину, до гарного вбрання байдужу?

Пішов Одівець-Кравець на суничну галявину. Став чекати.

Рівно опівночі почувся помах крил і освітилася галявина рожевим сяйвом. Вийшла на галявину дівчина-сміяниця. Очі сині-сині — як волошки польові. Сіла на галявині, вінок із волошок плете, всміхається. Одівець-Кравець заціпенів, ворухнутися не може.

Ледве отямився, зашепотів:

— Дівчино-сміянице! Дуже потрібна мені Жарт-Птиця! Дозволь спіймати.

Обернулася дівчина:

— А ти хто такий? — питає. — Що вмієш?

Розказав Одівець-Кравець.

— Ну, показуй своє уміння.

Звівся Одівець-Кравець на рівні ноги. Проказав чарівне заклинання:

Крій-шиття

До пуття,

Максі-міні

На машині.

Гофре-плісе,

Зигзаг — і все!

Мить — і вже тримає Одівець-Кравець на плічках дві сукні: одна довга, друга коротка. Глянула дівчина, похитала головою, зітхнула:

— Не подобається!

— Чому? — не йме віри Одівець-Кравець. — Наймодніші ж фірмові сукні.

— Без любові, без радості зроблено, — сказала дівчина. — Прощай!

І зникла — мов не було.

А як сонечко зійшло, побачив Одівець-Кравець на тому місці вінок із волошок. Взяв він той вінок, сховав на грудях. І пішов до братів вибачатися.

— Ну, Літун-Плавець-Ходило, тепер на тебе вся надія, — сказали брати. — Як ти не зробиш — то все загуло.

Пішов на суничну галявину Літун-Плавець-Ходило.

Іде лісом, раптом назустріч йому якась темна постать у плащі.

— Стій, — каже, — хто такий? Куди йдеш?

— Чарівник я, — відповідає Літун-Плавець-Ходило. — Іду у своїй справі. А ти хто?

— І я чарівник. Чарівник-Мандрівник. По світу блукаю, щастя-долі шукаю. Часу не гаю, всім допомагаю. І тобі допомогти можу. Як треба.