Слава ЗСУ!

- Ну. Давайте. Ви ж чоловік. І майор слухняно взявся за краї повної по вінця банки.

- Запивати будете?

- Га? - Рідина здригнулася та хлюпнула прохолодою на майорові пальці.

- Міцна, кажу. Я візьму компотику запивати. Дивіться не розлийте! - З цими словами Тетяна відкрила дверцята холодильника, а Микола Пилипович квапливо взявся до справи.

Той, хто хоч раз у житті пробував наливати в маленькі келишки з повної до країв банки, зрозуміє хвилювання нашого героя. Не заганьбити себе перед жіночі очі тут може тільки справжній фахівець.

Коли хазяйка повернулася до столу, склянки були повними, а невеличка калюжа на скатертині прикрита тарілкою.

- А я з вишні компотику наварила. Будете?

Микола Пилипович енергійно кивнув. Тетяна явно викликала ентузіазм у його організмі.

- Ну, за що п’ємо? - Жінка присіла на стілець, знову відгородившись столом від свого квартиранта.

- За прекрасних дам, - випалив майор і картинно підхопився зі стільця.

- Ну нехай, - кивнула хазяйка і випила першою.

Коли Микола Пилипович сів, то біля рота він знову побачив ложку з соковитою четвертинкою помідора. І дуже вчасно. Рідина в банці мала градусів сімдесят, вимагаючи поважливого до себе ставлення.

- З чого ето?

- З варення. За зиму не з’їли, а на цей сезон нове буду варити.

Тетяна тільки трошки почала свою порцію і тепер запивала з розмальованої квітками чашки. Вона вміла зі смаком робити ці прості речі, і так хотілося їх за нею повторити, з’їсти червоного помідора і запити вишневим компотом.

- Так ви шо, ето ви самі робили?

Хазяйка кивнула.

- Та вже якось у людей не позичаюсь. І Микола Пилипович пішов у наступ. Він ухопив жінку за руку та взявся обходити стіл, другою рукою націлившись обійняти шикарний бюст. Збуджені очі хтиво обмацували плечі та викот сукні. Жіноче тіло пахло степовими травами, і він рішуче притяг його до себе.

- Ой-ой-ой, а що це у вас таке на маківці блищить?! - Жіночий голос задзвенів над самим вухом. Вона це сказала так само, як щойно співала з подругами на вулиці, весело й задирикувато.

Не підозрюючи нічого поганого, Микола Пилипович підняв голову і піймав очима насмішкуватий погляд хазяйки.

- Це у вас, виявляється, лисина, а збоку не помітно.

У майора одразу зіпсувався настрій. Він пересунувся на свій стілець і прибрав руки. А Тетяна зловтішно посміхнулася і поспішила на добивання:

- Та це я шуткую. Знаєте, як чоловіки лисіють? Якщо спереду - значить, багато думають. А якщо ззаду, тоді вони сексуальні. А коли спереду і ззаду - значить, вони думають, що сексуальні…

У роті у Миколи Пилиповича покислішало, наче лимона з’їв. З вуст Тетяни цей ідіотський жарт прозвучав значно дошкульніше, бо мав особисте спрямування.

- Ви образились? - Хазяйка жартівливо зазирнула в очі, і Микола Пилипович відсунувся разом зі стільцем.

- Ні. - Щоб остаточно не виглядати ідіотом, майор перейшов до справи. - А ви не підскажете, хто іще у вас в селі колдує? Может, хтось, кого ми не знаємо?

Тетяна знизала плечима.

- А ви що ж, не трапили до баби Кабачихи?

- А це що, правда, бабушка Наталки етой?

- Та ні. - Тетяна махнула рукою. - Це я так кажу. Може, і родичка якась, але далека.

- Ну так єсть хто-небудь іще?

- А я знаю? Розповідають усі, а так щоб всерйоз ворожити… І потім, якщо чесно, то я в це не вірю. Я думаю, це просто фольклор. Знаєте, дурні баби говорять. А насправді ніхто не бачив. Беріть помідорки. - Уважна хазяйка підсунула полумисок до гостя і простягнула йому ложку. - От вам, наприклад, допомогло?

Микола Пилипович знизав плечима:

- Чесно говоря, вона сказала, що треба в город їхать до її дочки.

- Ну от, бачите.

- А дєд Юхим? - вистрілив черговим питанням майор.

- А що дід Юхим?

- Ну цей… - Микола Пилипович пожував губами. - Він же ізвєсний, говорят, і вобще…

- Та всяке говорять. - Тетяна легковажно махнула рукою. - От ви самі сходіть до нього і спитайте. Він біля гаю на хуторі живе. А я його і не знаю зовсім. Я ж нетутешня.

Остання фраза різонула майорові вухо.

- Що ж ето ви, прожили тут стільки літ, а все одно нетутешня?

- Скільки прожила? Як вам не соромно жінці таке казать. - Жіночі очі стрельнули блискавками. - «Стільки…» Скільки це я, по-вашому, прожила?

Микола Пилипович розгубився.

- Та це я не в том смислі. Це я в смислі в селі… Ви ж самі сказали, п’ятнадцять год після інституту.

- Ну то й що? Могли б і не згадувати… А-а… - Хазяйка раптом зіщулилася. - Це ви мені так помстилися, що я вашу лисину помітила. А ви злопам’ятний…