Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Приворотне зілля

- Та нє, - Микола Пилипович збентежено посміхнувся. - Я не нарошно.

- Злопам’ятний. Злопам’ятний і мстивий. Он як зраділи, що жінку образили. Не хочу з вами розмовляти. - І вона відвернулася від столу.

Майор до кінця не второпав, чи жартує хазяйка, чи справді образилася, проте налив чарочки по вінця, взяв у обидві руки і, обійшовши стілець з іншого боку, впав на одне коліно прямо біля хазяйчиних ніг.

- Я був неправ.

- Та що ж це ви вигадали! - обернулась хазяйка спантеличено. - Я пожартувала. Підводьтеся негайно.

- М-м. - Майор помотав головою і простягнув вперед чарку.

- Незручно якось. - Тетяна явно не знала куди подітися.

- А ви випийте. На знак прощенія. І потопимо сору на дні бокала.

Розгублена Тетяна взяла чарку.

- Підводьтеся. Ну будь ласка. Я вас прошу. Я вип’ю, тільки вставайте.

Микола Пилипович добре вмів користуватися психологічними перемогами. За мить він уже примостився поруч із жінкою на її ж стільці, міцно обхопивши рукою жіночу талію.

- А давайте ми вип’ємо на брудершафт!

Тетяна зробила спробу відсунутися, але майор тримався як приклеєний.

- Пийте. Ви обіщали.

Два палаючих ока свердлили Тетянине обличчя, і вона, корячись їхній волі, несамохіть торкнулася губами міцної рідини. І тут майор наче вистріл стартового пістолета почув. Він одним ковтком випорожнив свою склянку та потягнувся мокрими губами до жінки, міцно стиснувши її під груди і не даючи таким чином жодного шансу пручатися. Так вони і завмерли на хвилинку, чоловік, що вирішив будь-що досягти свого, і жінка в його сталевих обіймах. Але раптом щось покотилося, потім почувся брязкіт, і Микола Пилипович відчув, як холодна рідина полилася прямо йому на штани. Він підскочив, миттєво розпустивши руки, але було вже пізно. На підлозі валялися скалки розбитої чашки, а на світлих майорових штанах розпливалася здоровезна пляма від компоту.

Хазяйка пирснула, дивлячись на чоловіка, що стояв посеред кухні, безпорадно звісивши руки.

- Знімайте, я виперу.

Микола Пилипович мовчки похитав головою.

- Ну тоді треба хоч сіллю засипати. Бо потім не відпереться. Сідайте.

Тут уже влада перейшла до жінки, і вона посадила слухняного майора на сухий стілець. Потім на вологу пляму посипалася сіль, білими дюнами засипаючи складки і червоніючи там, де торкалася наймокріших місць.

- Сидіть тихенько, хай вбереться.

Тетяна глянула на зніченого майора, що втупив очі у свої штани, і засміялася.

- Ви знов образилися?

Микола Пилипович ніколи не бував у більш дурному становищі. А хазяйка продовжувала заспокоювати.

- Не ображайтеся. Нічого страшного. Я зранку виперу, поки ви прокинетеся, уже висохне. Як будете лягати, киньте на веранді.

Вона взялася витирати стіл, стілець, а потім і підлогу, штовхнувши мимохіть Миколу Пилиповича повним стегном. Майор сидів як кам’яний, а Тетяна, навівши лад, знову всілася через стіл та підвела на розгубленого квартиранта іронічні очі.

- З ким не буває. Не розстроюйтесь. Оно краще з’їжте.

Микола Пилипович слухняно взяв з простягнутої руки пиріжка і, не сказавши ні слова, відкусив одразу половину.

- Певно, у мене сьогодні день такий, що всі на мене ображаються. От і у куми на дні народження Леська так дверями гацнула, думала зламає.

Пережовуючи повним ротом, Микола Пилипович запитально підняв очі.

- Та донька ж парторгова. Вона забігла куму привітати, а я і розказала за столом, як Петро не схотів її пиріжків їсти. Кажу, не міг вибрати, які першими з’їсти, твої чи Наталчині. Баби регочуть, а вона з-за столу як підстрибне…

- Ну зачем ви так? - Насправді Микола Пилипович і сам нізащо не пропустив би нагоди підігріти обстановку.

- А чого це я повинна правду крити? - Жінка зробила скляні очі. - Хай знає. Ну а ця дурна надулася: «Дякую, - каже, - тітко Таню», і дверима як гацне. А мені не треба дякувати. Он хай подрузі своїй дякує.

- Какой подрузі?

- Ну Наталці ж. Вони ж такі подруги, на все село. - Тетяна трохи подумала, і додала, посміхнувшись. - Були.


Вулицею пройшла людина. Зранку чи ввечері, а може, й по обіді. Чоловік чи жінка, чи баба стара - слід лишився на вологій землі, невеликий слід, але чіткий. Чого земля тут була вогка - хтозна, мабуть, щось вилили. А слід добрий, чіткий, певно-таки жіночий, бо маленький.

Настав вечір, а за ним ніч, тепла липнева ніч без хмар, тільки місяць згори позирає. Він іще не увійшов у повну силу, та за якихось два дні пануватиме у небі один, круглий і бездоганний. Тихо в селі, де-не-де вогник з’явиться, та й пропадає. Повітря ані ворухнеться. Нікого на вулиці, тихо, порожньо, самотньо.

Попередня
-= 46 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!