Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Приворотне зілля

Треба зауважити, до речі, що, незважаючи на літню спеку, обидва подорожні були ретельно застібнуті на всі гудзики. Хоч навряд чи це могло бути приємним, особливо після задушливого автобуса.

- Слухайте, як вони тут їздять? - Петро невдоволено струсив припорошеним чубом.

Микола Пилипович знизав плечима й зауважив:

- Давай бистрень… швиденько до того лісу. Там тіньок.

- Це гай, - виправив Петро.

- Тим більше.

Кілька хвилин ішли мовчки. Потім молодший видихнув гучно:

- Ви понюхайте, яке повітря! Як пахне!

Микола Пилипович переклав «дипломата» з руки в руку і кивнув. Важко сказати, чи справді йому сподобався степовий дух, чи то він просто підтримував розмову. А Петро вів далі:

- Пам’ятаю, як малими були, на велосипеди - і по кукурузу. Отак по степу. Тільки то вже в августі. А потім варимо її з маслом.

Микола Пилипович щось зосереджено помурмотів під ніс, загинаючи пальці, і видихнув:

- У серпні.

- Що? - не зрозумів Петро.

- Не в августі, а в серпні.

Петро присвиснув:

- Ого! А зараз…

- Липень, - переможно оголосив Микола Пилипович. - А був червень. Слухай, Петро, я маю предложеніє, то єсть пропозицію. Давай трохи поміняєм легенду. Хай ти будеш научний робітник, а я вже так якось.

- Як це, так?

- Ну, родственнік, чи шо. А то який я научний робітник. Ти хоч балакаєш. А мене ж засміють - фольклорист, а балакать не може. Спалимось.

Петро замислився.

- Воно то конєшно. Але ж інструкція. І потім, чого це раптом я взяв у командіровку родича? Де ви таке бачили?

- Та ти понімаєш… - Микола Пилипович почухав потилицю і тут-таки обережно поправив капелюха.

- Не переживайте ви, - заспокоював хлопець. - Я цих учених знаю. Вони ще гірше балакають за вас. Вони тільки писати вміють, а говорять, як усі.

- Засипемось.

- Не засипемось. Ми із столиці, а у столиці все не так, як у людей.

- Не нравиться це мені, - пробуркотів старший групи, але наполягати не став.

Стежка, ошукавши подорожніх, завернула перед самими деревами і пішла праворуч. Довелося й далі крокувати під пекучим сонцем, витираючи спітнілі чола.

- У вас пити нема нічого?

- Откуда? - Микола Пилипович сумно хитнув головою і раптом витягнув руку. - Дивись!

Ліворуч від стежки, притулившись до гаю, стояла самотня хатина.

Петро глянув запитально:

- То вже, виходить, село?

- Та нє, село наче, казали, справа. Хутор, навєрно. - Микола Пилипович замислився і запропонував: - Давай туди заскочим. Води попросимо, а заодно розузнаємо шо і як.

Хатина стояла зовсім одна. Чисто вибілена, охайна, навіть чепурненька. Невеликий доглянутий садочок. Як намальоване все. А з-за рогу виглядала мазана вапном приземкувата криниця, дражнячи спраглих своєю прохолодною глибиною.

Подорожні наблизились до хвіртки.

- Хазяїн!

З-за паркану люто загавкало.

- Хазяїн!

- А не перескочить? - Микола Пилипович занепокоєно вказав на небезпечних розмірів собацюру, що аж захлинався з люті, стрибаючи на паркан та порушуючи елегійний настрій, що навіювала садиба.

- Чорт його знає. Краще трошки відійти… Є тут хто-небудь?

Але на гукання ніхто не озивався.

- Нема хазяєв.

Криниця за парканом нахабно продовжувала зваблювати колег своїми прохолодними мазаними стінами, але собака бігав як раз навколо неї, не даючи змоги навіть мріяти про воду.

- Може, сплять вони? Ану ще раз.

- Ха-зя-їн!

- Гав-гав! - оце і вся відповідь.

Нарешті, коли мандрівники вже втратили останню надію, двері хатини зарипіли, і собака, наче за командою, замовк.

- Здрастуйте вам, хазяїн.

Серед двору зупинився сивий-сивенний дідуган. Невеличкий, зморшкуватий, з тих, знаєте, що не розбереш - чи сміється, чи щириться, чи привітає, чи накричить. Мав він чорні очі, солом’яного бриля, носа кривого з великою темною бородавкою, що трусилася в такт ході. Неприємний, одне слово, був дід. Привітання не почув чи не схотів почути.

- Здрастуйте! - голосно повторив Петро: чорт його зна, може, глухий.

Старий неохоче кивнув.

- Спека сьогодні. - Хлопець посміхнувся якнайщиріше. Він відчував якусь напругу всередині чи ніяковість, може, тому що давно в селі не був, забув, як воно тут заведено.

Дід кахикнув, а собака, що підійшов до його ніг, знову загарчав.

Побачивши, що хазяїн не озивається, Петро посміхнувся ще раз:

- Водички не дасте напитися?

- Нема водички, - дід глянув спідлоба. Чорні очі люто крутонулися.

Микола Пилипович від подиву закляк на місці. Такого він не чекав.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!