Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Приворотне зілля

Тетяна похитала головою:

- Бреши більше. Відьми. То, мабуть, курив хтось або блискавка.

Але сусідка гнула своє:

- Яка там блискавка! А що загасити ніяк не могли, то що?

- Було кому гасити, на вигоні.

- А от і було. Дощ ішов. І баби горщик кисляка навколо обнесли. Якби блискавка, загасло б.

Від цих слів Тетяна скривилася:

- Миколаївно, ти завжди збрешеш, так збрешеш! Коли це дощ сіно міг загасити? А як з кисляком бігати, то краще б водою залили.

- А де ж там вода?

- Ото ж воно і є, сама не знаєш, що говориш. Правда, Петре? - Хазяйка розвернулася до мокрого квартиранта, що вулицею наближався до подвір’я.

Той у відповідь ввічливо кивнув, вітаючись з обома жінками.

- Добрий день.

- Добрий. - Куряча голова сусідки розвернулася до хлопця, а потім так само швидко зайняла попередню позицію.

- От же ж якраз спеціаліст з Києва, ми його спитаємо. - Тетяна хитро зазирнула в обличчя квартирантові. - Миколаївна говорить, що відьми сарай на вигоні підпалили. Хочеш подивитися?

Хлопець гречно обігнув сусідку і, прочинивши хвіртку, протиснувся між парканом і жінками на подвір’я:

- Та я ж не пожежник.

Дощ уже закінчився, і гаряча земля жадібно всотувала небесну вологу у свої спраглі глибини. Люди повиходили з хат, щоб насолодитися раптовою прохолодою, а дерева підступно струшували їм на плечі заблукалі краплі води. Та Петро вже міг не боятися того раптового душу. Мокрішого лейтенанта, напевне, на цей момент не було у всій Україні. Його сорочка наскрізь просякла водою, і вже давно спрямовувала її надлишки прямою дорогою у джинси. Важка тканина штанів стала ще важчою і нагадувала брезент. Ну а кросівки лишали калюжі на післядощовій землі, а значить, були мокрішими навіть за неї.

Голосно чвакаючи на кожному кроці, Петро попрямував через подвір’я до хати і, зійшовши на ґанок, з помітною насолодою скинув важке взуття. Джинси рясними краплями креслили за хлопцем шлях.

Хвилин за десять лейтенант знову з’явився на подвір’ї, тепер уже в футболці, легкій літній куртці і спортивних штанях, акуратно зачесавши набік мокре волосся. Свій постраждалий одяг він ніс на витягнутій руці.

- Тітко Таню, а де це можна повішати?

Хазяйка якраз прямувала до літньої кухні:

- Ну що ти весь час «тітка». Невже я така стара? - Вона взяла з хлопцевих рук мокру одежину. - Давай я сама. А тобі зігрітися треба, дивись яке мокре. Ще застудишся. Іди на кухню, я тебе чаєм напою.

Але лейтенант залишився серед двору, чекаючи поки хазяйка дасть раду промоклим речам.

- Щось в кишені у тебе. Може, потрібне?

Петро знизав плечима:

- Та нічого там нема.

Тонкі жіночі пальці спритно залізли до маленької кишеньки, що, знаєте, невідомо навіщо буває у джинсах біля самого пояса.

- Пришите щось. Одірвати можна?

- Давайте, - знизав плечима хлопець. Він твердо пам’ятав вміст своїх кишень, нічого підозрілого там бути не могло.

Тетяна перекусила нитку, якою зсередини був пришитий жмутик білої матерії, витягла з кишеньки знахідку і здивовано підняла брови:

- Ти ба!

- А що там?

На жіночій долоні красувалася невелика пір’їна разом зі жмутиком ганчірки, щільно обмотаним нитками згори. Петро розгублено знизав плечима, а Тетяна чомусь замислилася і незадоволено похитала головою.

- Ну добре. Ходім чай пити.

Поки чайник грівся на веселому газовому полум’ї, Тетяна взялася досліджувати свою знахідку. Взявши ножа, вона акуратно підпорола нитки.

- Не твоє?

В ганчірці був замотаний жмутик волосся й кілька зерняток маку.

- Ні, - лейтенант кліпнув очима.

Тетяна прикусила губу, замислившись. Потім стурбовано зазирнула хлопцеві в обличчя.

- А більше нічого такого ти не знаходив?

- Чого?

- Ну, такого чогось, не твого. Що невідомо звідки взялося.

Петро знизав плечима. Він не дуже розумів, про що йдеться. Але Тетяна, здається, була не на жарт стурбована.

- А подивися. Поки я чаю наллю, перемацай одяг.

Лейтенант з недовірою гмикнув, проте все-таки пробігся професійним рухом по складках своєї легкої курточки і майже одразу наткнувся на щось тверде внизу за підкладкою.

- Стій! - Тетяна уважно спостерігала за хлопцем. - Дай я сама.

Вона зняла з лейтенантових плечей одежину й поклала перед собою на столі. Невеликий розтин з боку підкладки дозволив видобути на поверхню ще дивовижніший предмет - невелику жіночу каблучку, з дешевим блакитним камінчиком. Хазяйка промурмотіла щось під носа, а Петро зовсім розгубився:

- А це що таке?

- Я ж тебе попереджала, не жартуй з нашими дівчатами.

Попередня
-= 59 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!