Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Приворотне зілля

Петро міг заприсягтися, що, коли виїздив з Києва, нічого подібного в куртці не було. Та й звідки воно могло взятися - річ зовсім нова.

- На каблучку - то, певно, наговорено.

- Що наговорено? - вилупився лейтенант.

- Та щось уже наговорено. - Тетяна задумливо покрутила персня у руках.

А Петро теж взявся розглядати першу знахідку. - І на цеє теж… як його… наговорено?

- Руками краще не чіпати. Ти чай пий, бо застудишся.

Хазяйка підсунула до Петра чашку свіжозавареного чаю, а сама взяла газету й акуратно склала на ній всі предмети - окремо каблучку, а напроти неї пір’їнку, жмут чорнявого волосся та мак. Виглядав цей натюрморт досить безглуздо, але Тетяна явно мала про нього свою думку.

- Пір’їна - то трошки інше, хоча теж закляття… Міцно за тебе взялися!

- Яке закляття? - не зрозумів лейтенант.

- Не знаю. Чи на урок, чи на присуху.

Квартирант сидів, як по голові вдарений.

- Урок?

- Ну, наврочив хтось. Може, спортити тебе… - Тетяна раптом хитро посміхнулася. - Хоча навряд чи спортити.

- Що це ви мені розказуєте? - Петра обурила хазяйчина посмішка. Кому сподобається, коли з нього кепкують. - Що за урок? Що за присуха?

- Присуха. Це таки присуха.

- Яка присуха?

Жінка підняла веселі очі.

- Звичайна. Коли дівка хоче, щоб ти на неї заглядав, то робить присуху і тебе присушує, щоб ти без неї їсти не міг, пити не міг, щоб сохнув, значить, від любові, як тая билина в степу.

- Яка дівка?

Хазяйка знову засміялася.

- Це вже тобі видніше яка.

Петро недовірливо обдивився видобуті з одягу предмети. Нічого зловісного в них не було, звичайний непотріб. Це навіть на увагу не заслуговувало, якщо не враховувати того, звідки вони з’явилися. - І ви у це вірите?

- Роблять люди. - Знизала плечима хазяйка, а потім раптом стрепенулася. - Так ти ж начебто спеціаліст у цих справах. Чого ж питаєш? Чи у вашому інституті не знають, як українські дівчата присуху наводять?

Петро кисло посміхнувся. Майор попереджав, що їхня хазяйка - великий аматор фольклору, а тому варто було приготуватися до найгіршого.

- Знають, звичайно. Просто це не в моєму секторі. - Він бовкнув перше, що спало на думку.

- Ну тоді слухай. - Жінка посунулася на стільці, всідаючись зручніше. - Дівка, коли хоче хлопця присушити, готує зілля, наговорює на нього, і треба щоби той це з’їв або випив. А в зілля дівчина обов’язково кладе щось своє. Ну від себе. Наприклад, плює чи, коли тісто робить, туди свій піт замішує.

- Піт? - гидливо скривився Петро.

- А що ти думав? Любов, це штука, серйозна. - Тетяна іронічно підморгнула лейтенантові. - Але обов’язково треба, щоби хлопець це з’їв. Тому у нас дівчата так добре печуть. - Вона ще раз підморгнула, а Петро зашарівся.

- А якщо не з’їв, можна зробити таке, щоби хлопець із собою носив. Дівчата теж кладуть туди щось від себе, скажімо, волосся чи нігті. Ховають у хлопця в одязі. Він носить і потрохи до дівчини присихає. Зрозуміло?

Лейтенант почухав потилицю.

- Схоже.

- Ну це всі знають. Навіть у Києві. - Хазяйка хитро підморгнула, і Петро відчув себе зовсім не в своїй тарілці. - А я можу тобі таке розповісти, що сміливо в дисертацію. Це навіть мало хто з бабів знає, не те що у вас в інституті. Будеш головним спеціалістом. - З цими словами Тетяна відсунула стільця і полізла десь далеко нагору в куток, вочевидь розшукуючи для свого гостя безцінний фольклорний матеріал. - А ти поки бери папір та записуй.

Зрозумівши, куди хилиться розмова, Петро намилився тікати. Проте в очікуванні слушної миті поки повернувся до чаю.

Хазяйка вже спускалася на підлогу зі своїми знахідками. Вона тримала в руках глиняного глечика. З полив’яних глибин виглядали чомусь білі кістки.

- Собаці? - посміхнувся лейтенант.

Хазяйка у відповідь, поманила пальцем і сама урочисто схилилася над горщиком.

- Дивись, - сказала вона загадково. - Це кажан, його мурашки з’їли.

Кістки в глечику були дрібні, наче й справді з якоїсь маленької тварини. За мить жінка видобула з глечика невеличку білу кісточку та простягнула Петрові.

- Оце, бачиш, грабельки.

Кістка і справді загиналася нерівним гачком, хоча на грабельки була мало схожа. Лейтенант, який звик більше працювати з людьми, аніж з кістками, гидливо відсторонився. Проте жінка з ентузіазмом вела далі:

- Це мене бабуня навчила. - Тетяна зачепила Петра кісткою за комір і легенько смикнула до себе. - Дивись! Оце я тебе присушила. Отак просто. Як притягнеш грабельками людину до себе, то вже і присушив.

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!