Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Приворотне зілля

Петро задумливо сьорбав чай. Привід для втечі поки не знаходився. А жінка кинула кісточку в горщик і підвела голову.

- Бачиш?!

- Класно! - без жодно го ентузіазму промимрив лейтенант. - Ну а перстень?

Тетяна здивовано підняла брови.

- А ти знаєш, що буває з тим, кого присушили?

Петро знизав плечима і відправив до рота ложку меду.

- А буває, що він або живе з тою, що присушила, або не живе, і тоді сохне і хворіє, аж поки помре. Зрозуміло?

Хлопець кивнув.

- М-г-м. А про перстень все-таки?

Хазяйка знизала плечима.

- Ну розкажу, якщо хочеш. Перстень, це якраз відворот. Це щоб на хлопця ніхто не зазіхав. Або якщо вже хтось приворожив - відвернути.

- Он як?

- А отак. - Хазяйка явно сіла на улюбленого фольклорного коника. - Це не дуже сильна штука, але проста, а тому розповсюджена. Такий перстень не від усього відвертає. От тобі, наприклад, він не допоможе.

- Мені?

- Ну так. Я ж тебе грабельками присушила. А це вже на смерть.

- А-а…

Тетяна не помітила, а чи не схотіла помітити відвертого глузування співбесідника і знову залізла пальцями у горщик. На світ з’явилася ще одна кісточка, тепер уже роздвоєна.

- А ця кісточка називається вилочка. Нею роблять відворіт…

- Добрий день у вашій хаті. Здоровенькі були, - залунало у кухні, і лейтенант звівся на рівні, по-уставному зустрічаючи начальство. У дверях стояв свіженький, сяючий Микола Пилипович.

На відміну від мокрого підлеглого, майор не мав на собі жодних слідів недавньої зливи. Волосся його було сухим і, як завжди, акуратно зачесаним, черевики блищали, а штанини дивували нереально рівнесенько наведеними стрілочками.

- Я в конторє був, а тут дождь як вдарить. А што ето у вас? - Він здивовано переводив очі з глечика з кістками на чудернацький натюрморт, розкладений на газеті.

- Заняття з фольклору, - сказав Петро і почав вибиратися з-за столу, зиркнувши спідлоба на хазяйку. - Зміна караулу.

Жінка ображено закусила губу.

- Ми чай п’ємо, - сказала вона підкреслено байдуже та кинула кісточку назад у глек.

А Микола Пилипович повів далі:

- Я в конторє з хлопцями погутарів, хто на танцях тогда бил. Поприжав їх трохи. - І що, - поцікавилася Тетяна. - Знайшли?

- Найдем. - Майор примружив око і для переконливості підняв долоню, мовляв, будьте певні.

- Ви прямо як детектив з фільму!

Може, це й було кепкування, але майорові сподобалося.

- Потому шо вони всьо одно розк олються. Сравнім, що один розказує, потом другий, і готово. - Оповідач вдарив кулаком об долоню для посилення враження від своїх слів і посміхнувся. - Раз - і готово!

Хазяйка похитала головою. Микола Пилипович розвернув плечі, додав трохи хрипкості своєму баритону й бадьоро повів далі, поки жінка прибирала зі столу:

- А пока дощ, я із дверей контори ізучав вашу монументальну пропаганду.

Тетяна здивовано підняла брови.

- Ну пам’ятник возлє контори.

- А-а. Він у нас називається ПарторГівна.

- Як?

Жінка посміхнулася.

- Парторгівна. Тому що її парторг вибирав, яку поставить.

Микола Пилипович коротко хихотнув.

- Так я здєлав потрясаючоє открит іє. - Оповідач зробив паузу, поки не дочекався, щоб жіночий погляд зупинився на ньому. - Вона похожа на вас!

Петро голосно гикнув.

- Та ну! - Тетяна махнула рукою і відвернулася, а майор підморгнув напарникові, швидко обійшов жінку, опинившись перед її обличчям.

- Чесне благородне слово! Точно як ви! Тільки ви красівша, бо я живих больше люблю.

Жінка знову відвернулася і, здається, навіть почервоніла.

- Тю!

А Микола Пилипович тим часом зняв зі спинки стільця рушника та простягнув його хазяйці.

- От возьміть. Подніміть над головою.

Жінка благально подивилася на Петра, а майор тим часом не вгавав:

- Ну станьте, станьте… руки вверх, так… Смотріть, у вас даже халатик так само растігнувся. І раптом лейтенант гупнув стільцем об підлогу.

- Прекратіть! Ви ж на службі…

У Миколи Пилиповича від несподіванки очі полізли на лоба, а руки самі собою опустилися.

- Що-о?

Тим часом хазяйка, скориставшись моментом, вивернулася з майорових обіймів і хутенько зникла за дверима кухні.


Баба Кабачиха, звичайно, не змогла нічого протиставити досвіду старого оперативника - що то значить професіонал! А і справді, хіба можна відмовити в допомозі хворій людині? Та ще й коли за неї прохає такий ввічливий та турботливий старший товариш. А до того якщо він з перших же слів вибачився, а з других завалив компліментами. Що тут вона могла сказати? Приходьте, звичайно.

Попередня
-= 61 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!