Слава ЗСУ!

Тільки от сам хворий замість лікуватися десь завіявся, паскуда. І це попри чітке розпорядження начальства чекати вдома!

На ліжку лежала куртка, єдиний слід лейтенантового перебування. Значить, він був у хаті, кинув куртку й подався кудись. «А я ж йому говорив!..» - І Микола Пилипович подумки вилаявся. Він визирнув у двір. Зрозуміло, що лейтенанта там не знайшлося. Хай би йому! Привчений службою до порядку, майор узяв з ліжка хлопцеву одежину і вже зібрався акуратно повісити її на стілець, коли руки раптом намацали у кишені твердий прямокутничок.

Наступної миті Микола Пилипович видобув на Божий світ картонну книжечку з гербом.

Чорт забирай!

Це було службове посвідчення. Навіть більше за те - це було безвідповідально кинуте у чужій хаті службове посвідчення. Це була злочинна недбалість, якщо не щось більше. Це була засвітка, стовідсотковий провал. Крім того, Микола Пилипович чудово знав, що чекає людину, яка втратила подібний документ, і вважав це абсолютно справедливим.

Він покрутив у руках дорогоцінну картонку, немовби розмірковуючи, потім усміхнувся і поклав її собі в кишеню. Так надійніше. Що робити з цим разгільдяєм, буде видно, але мати змогу покарати його суто адміністративними засобами ніколи не завадить. У разі чого… У разі, якщо він і далі так поводитиметься.

Поміркувавши так, Микола Пилипович акуратно повісив куртку на стілець - річ не винувата, що у неї такий йолоп-господар.

Почекавши задля годиться з півгодини і остаточно переконавшись, що підлеглий повертатися не збирається, Микола Пилипович вирішив вертатися до ворожки сам. Врешті-решт, зустріч призначено, баба іде на контакт. А що хворого нема - може, і на краще. Сам на сам люди відвертіші.

З такими оптимістичними думками майор уже вдруге сьогодні дістався біленької хатинки край села, де жила баба Кабачиха.

- Заходьте-заходьте, я вже чекаю! - Хазяйка почула стукіт хвіртки і висунулася з вікна.

Микола Пилипович потупцював на порозі, струшуючи пил з туфлів, і торкнувся клямки. Це була мить зосередженості перед стартом, знайоме відчуття для спортсменів, шоуменів та людей, чия робота вимагає одномоментної концентрації сил.

- Заходьте-заходьте… - запрошувала господиня з кімнати. - Ой, а де хворий? До дівчат пішов замість лікуватися?

- Чорт його знає, - Микола Пилипович ретельно витер ноги об килимок і пройшов у напівтемну хату.

- Не чортихайся, тим більше в моїй хаті. Тут чортам нема чого робити.

- Та ну! - здивувався майор. - А як же еті всі зєлья?

Баба подивилася на гостя з подивом, що межував зі зневагою.

- Зілля, чоловіче, то від природи, а те, що від природи, не може бути від нечистого.

- Ну а ворожба? - не вгавав той, впіймавши свою хвилю.

- Так ти що, теж вважаєш, що коли людина ворожить, значить, служить нечистому? То ти, козаче, мракобіс. Інквізитор. Я у книжках про таких, як ти, читала. - Стара розвела руками, які весь цей час тримала під фартухом, і навіть у півтемряві сільської хати стало помітно, які вони в неї зморшкуваті та зашкарублі від постійної роботи.

Микола Пилипович не образився на «мракобіса». Він знайшов очима стілець поруч із собою і без усякого запрошення вмостився на ньому, не перериваючи розмови.

- Нє, ну підождіть. Ето же всі писали про вєдьм, про всяке такоє, шо вони чортові слуги. Ето ж не я придумав.

- Дурні писали, - обурилася баба. - А розумні хай не повторюють. Ич які! Чортові слуги. А вони самі того чорта бачили? Прости, Господи, - пробурмотіла вона, згадавши ім’я нечистого. - Хто б оце говорив, як не заздрісні люди! Та чорту слуги так потрібні, як тобі оце сідло. Він і сам усе вміє. А потім ваш брат у місті значно краще йому служить - оно вже дихать немає чим, радіація сама. Ми і не знали, що воно таке, ця радіація. Це ж ви все понавигадували, а не відьми і не ворожки.

- Ну, положим, і не я.

- Не ти, то такі самі, як ти. Вчені. Замість траву збирати, елементи з неї якісь там добувають. А як цей елемент сам по собі буде діяти, якщо він відірваний від кореня?! От скажи! Ти ж грамотний. Це все одно що тобі оце прутня відірвати і хай сам по собі діє. Еге ж?! Буде діяти?

Таке порівняння Миколі Пилиповичу не сподобалося. І взагалі розмову треба було скерувати трохи в інший бік.

- А чого ж тогда говорять, що вєдьми хреста бояться?

Баба сплеснула в долоні.

- Тю на тебе! Це комуністи хреста бояться, оно церкви всі порушили, щоб навіть і не бачити. А відьми церков не руйнують. Вони до служби ходять, як усі.

- Та ну!

- Ось тобі і «ну». Відьма хреста не боїться, а не любить. Та й те тільки вночі, коли сама сили набирає. Бо хрест і молитва призначені для того, щоб приспати людину. Як оце колискова. Щоб заспокоїти її єство, щоб воно людину нікуди не штовхало, щоб забула людина навіть те, що знає від народження. А відьма тому так і називається, бо не хоче забувати. Відає вона. А коли перешкоджають - не любить. Вона, знаєш, живиться від тої сили, що всередині людини сидить і що попи її вбити хочуть. От ти, скажімо, - знову перейшла стара на особисте, - сам не знаєш, що вмієш, які сили в тобі сплять. Тільки коли припече, раптом щось таке утнеш - наприклад, голими руками ведмедя задушиш, - тоді тільки здогадаєшся. А все чому? Бо тебе виростили у певності, що людина є черв. А відьма того чути не хоче. От і все. Ти гля, пишуть всякі розумники: чортові слуги, чортові слуги. - Стара знову швидко перехрестила рота і раптом визвірилася на свого гостя: - Що це ти мене в гріх вводиш! Оно вже нечистого згадувати через тебе почала. І взагалі, чого це відьом приплів? Я ж не відьмую. Я знахарюю.