Слава ЗСУ!

- Ага! Осьо він! - громовим голосом прокричав дід, і спиною Миколи Пилиповича поповзли зрадливі мурашки.

- Ось хто сюди проліз! - Дід явно гіпнотизував юрбу, і вона замовкала, немов по команді.

Микола Пилипович мав професійне передчуття небезпеки. І зараз це почуття говорило, просто волало про те, що насувається щось страшне.

Коли Петро закричав: «Стоять!», майор рішуче зняв із запобіжника лейтенантового «макарова».

Проте наступної миті сталося неймовірне - під поглядом квартирної хазяйки лейтенант раптом став слухняним, наче лялька. Він повільно, як зачарований, ступив крок до неї, тоді ще один, крок за кроком, крок за кроком.

Коли до мети лишалося ще кроків п’ять, Микола Пилипович натиснув на гашетку. Пістолет із сухим звуком вистрілив і звично підстрибнув угору.

Могло здатися, що це просто у хащах зламалася гілка під чиєюсь ногою. Але від цього несподіваного звуку лейтенант раптом зупинився. Немовби постріл перервав тонку нитку, що з’єднувала його з Тетяними очима.

Ніхто нічого не зрозумів, а з кущів тим часом знову сухо тріснуло. І наче у відповідь на постріли з очей чорного цапа, що ним виявилась тварина біля діда Юхима, раптом блимнуло червоним.

- Трах!

Щось гучно розірвалося зовсім поруч. Микола Пилипович автоматично тиснував на гашетку пістоля, і цієї миті все зірвалося з місця. Звуки пострілів злилися з несамовитим виском, виттям та свистом. Натовп розпався на окремі купки, що з галасом бігли кудись. Микола Пилипович кинув стріляти і просто затулив голову руками, боячись, що його от-от затопче юрба. Петро укляк посеред галявини, не маючи сил ані тікати, ані боронитись. Потім знову щось вибухнуло, завило і раптом настала тиша, дзвінка, прозора, як буває перед ранком, коли нічні звуки поховалися, зморившись, а ранішні ще не полонили землю, чекаючи сонця, що от-от має з’явитися на палаючому небосхилі.

Сонце, наче спортсмен, вистрибнуло з-за обрію і засяяло, надолужуючи недодане за ніч. Земля прокидалася йому назустріч шурхотом листя на деревах, співами пташок, крапельками роси на стеблах поруділої від спеки трави. День міцно ставав на ноги, обтрушуючи з себе нічну дрімоту.

Микола Пилипович рвучко розплющив очі та озирнувся.

Він сидів на лаві під пам’ятником, на тій самій лаві, що на ній вчора напився з парторгом. Видатного ідеолога поруч не було, певно, очуняв трохи раніше й ушився. До речі, міг би розбудити, щоб столичний гість не мозолив очі людям із самого ранку. «Скотина», - подумав Микола Пилипович і потягнувся всім тілом. В голові шуміло, як і годиться з перепою, а втім, це легко виліковується. Щось іще невиразно тривожило майорову душу, але що - зметикувати поки не вдавалося. Майор озирнувся довкола - чи не бачить хто - і повільно підвівся з лави. Босі ноги торкнулися прохолодного асфальту, і тут раптова думка прошила все єство, неначе постріл. Майор опустив очі долу. Ноги справді були босі. Блискучі туфлі з акуратно складеними шкарпетками стояли поруч. Микола Пилипович деякий час дивився на них, а потім раптово почав порпатись під пахвами так, наче його заїли воші. Але ні вошей, ні чогось іншого під пахвами не було, крім, зрозуміло, пістолета в кишені. Майор зі стогоном опустився на лаву і згадав усе. Усі події минулої ночі постали перед ним в одну мить. Погодьтеся, що першою думкою повинна була бути - примарилося з п’яних очей. Так Микола Пилипович і подумав, але босі ноги, пожмаканий брудний костюм… Треба було негайно перевірити зброю - чи стріляли з неї, але, незважаючи на похмілля, у майора вистачило глузду не видобувати пістолета на вулиці. «Петро, - майнуло в його голові. - Там же був Петро!» Треба було негайно знайти лейтенанта і розпитати його, що він пам’ятає, що бачив, де був. Дійшовши такого логічного рішення, Микола Пилипович нахилився і почав повільно та акуратно взуватися. Звичка до порядку не зраджувала його ніколи, навіть з похмілля. Взуваючись, він звернув увагу на те, що ноги зберегли запах чогось трав’яного та незвичайного, і від цього запаху думки ще більше заплуталися.

З-за рогу вийшли дві жіночки і заклякли на місці, побачивши під пам’ятником на лаві столичного гостя.

- Це він, - зашепотілися вони, неначе побачили кінозірку. -… той самий… уявляєте?

«Спокійно!» - скомандував сам собі майор. Він не зрозумів, чим викликана така увага до його скромної персони, тому удаючи раптову заклопотаність, рішучим кроком почимчикував на квартиру. Якщо це і справді був сон, то з наслідками його треба було розібратися.

На вулиці вже було людно - у селі взагалі підводяться рано. Вдягнуті святково люди йшли у бік церкви, але Микола Пилипович не зауважив цього, бо намагався очей від землі не підіймати. Голова його була зайнята геть іншими проблемами.