Слава ЗСУ!

Шлях був важкий: за дві години проїхали лише вісім кілометрів. Коні грузли в багні по самісінькі бабки, вибивалися з сил і спотикались у заглибинах колії. Кобила Льєбара час від часу зупинялася, і старий терпляче чекав, поки вона знову рушить. Льєбар розповідав різні історії про власників навколишніх земель і робив повчальні зауваження. Так, наприклад, посеред Тука, коли проїздили повз вікна, обсаджені красолею, він сказав, знизавши плечима:

– Ось тут живе пані Легуссе. Замість того щоб одружитися з молодим хлопцем…

Фелісіте далі не дочула. Коні пустились учвал, осел і собі за ними. Мандрівники проминули стежку і завернули за огорожу садиби. З'явилися два хлопці і допомогли гостям зійти прямо на поріг, перед яким натекла з хліва смердюча калюжа.

Стара Льєбар дуже зраділа, побачивши пані. Вона приготувала розкішний сніданок: смажене філе, фляки, кров'яну ковбасу і фрикасе з курчати, а на десерт подала пінистий сидр, солодкий фруктовий пиріг і сливи, настояні на горілці.

Стара весь час казала компліменти пані Обен, що мала «квітучий вигляд», панночці, яка стала «просто чудовою», і паничеві, що виглядав «дуже дорослим». Згадала вона і покійних дідуся з бабусею, котрих знали Льєбари, бо служила Обенам протягом кількох поколінь.

Ферма була така ж стара, як і господарі. Сволоки сточила шашіль, стіни почорніли від диму, кам'яні плити підлоги стали сірими від пилу. У старій дубовій шафі зберігалось всяке начиння: тарілки, дзбани, олов'яні миски, капкани на вовків, ножиці для стрижки овець. Величезна клістирна труба викликала сміх у дітей.

На трьох подвір'ях ферми, мабуть, не було такого дерева, щоб під ним не росли печериці, а на гілках не чорніли б коси омели, їх зривав вітер, але вони знову вперто виростали і хилилися від власних плодів. Старі солом'яні стріхи, що від часу потемніли і тепер нагадували оксамит, витримали найсильніші шквали, але сарай для екіпажів майже розвалився. Пані Обен сказала, що вона подумає, як цьому зарадити, і звеліла сідлати коней.

До Трувіля треба було їхати ще півгодини. Коли проїздили попід Екором – скелею, що нависала над морем, – довелося злізти з коней. За три хвилини всі вже були в кінці набережної і в'їжджали на подвір'я заїзду «Золоте ягня», де гостей зустріла хазяйка, тітка Давід.

Зміна клімату і цілюща сила морських купань допомогли Віргінії: вже з перших днів дівчинка стала почувати себе краще. У неї не було купального костюма, і тому вона купалася просто в сорочечці; прислужниця переодягала її в будиночку митних наглядачів, яким користувалися всі відпочивальники.

По обіді, взявши з собою віслюка, всі вирушали за чорні скелі, у напрямі до Еннеквіля. Стежка спочатку бігла горбами, галявинами і чагарниками, а потім перетинала плоскогір'я з пасовиськами і доглянутими полями. Обіч дороги, в буйних зарослях ожини, стирчав гостролист, подекуди безладно переплутані віти великого усохлого дерева чітко вирисовувались на тлі небесної блакиті.

Пані Обен, діти і Фелісіте майже завжди відпочивали на лузі між Довілем і Гавром, милуючись безкраїм морем. Воно сліпучо блищало в промінні сонця, гладеньке, мов дзеркало, і таке тихе, що ледве можна було почути шурхіт його хвиль. Десь цвірінькали горобці. А вгорі – неосяжний небесний океан. Пані Обен, сидячи, завжди щось шила; Віргінія біля неї плела кошики з очерету; Фелісіте збирала квіти лаванди. Тільки Поль нудьгував, – його тягло додому.

Іноді, перепливши човном Тук, вони шукали мушлі. Після відпливу в калюжах на березі можна було знайти морських їжаків, водорості, медуз; діти бігали, намагаючись впіймати пластівці піни, які підхоплював вітер. Дрімотні хвилі ліниво набігали на пісок і котилися, скільки сягало око, вздовж низького берега. За прибережними дюнами розкинулись луги, а за ними починалося Болото – широка низина, що своєю формою нагадувала іподром. Поверталися додому лугами, і Трувіль поступово збільшувався у них на очах, зростав разом із будинками, розкиданими у мальовничому безладді по схилу горба.

Коли надворі стояла спека, вони зовсім не виходили з кімнати. Сліпуче сонце кидало гаряче проміння крізь щілини жалюзі. Жоден звук не долинав із селища. Внизу, на тротуарі, – ні душі. Тиша, що панувала скрізь, виразніше підкреслювала глибокий спокій. Лише було чути, як десь далеко стукали молотки конопатників, що лагодили підводну частину судна, і вогкий морський вітер приносив з собою запах смоли.

Діти часто виходили на берег і спостерігали, як повертаються баркаси. Залишивши позаду буї, вони починали маневрувати. Вітрила опускалися з щогл на дві третини, і лише нижній фок надимався вітром; баркаси летіли в плюскоті хвиль аж до середини бухти, де раптом кидали якір. Потім човен приставав до набережної, і матроси кидали через борт рибу, яка ще тріпотіла. Жінки в чепцях радісно обіймали своїх чоловіків, поспішали до корзин і візків вантажити рибу.