Слава ЗСУ!



Раби щурів – щури рабів

Повість

1

Я ніколи не бачив сонця. Я ніколи не бачив неба. Я ніколи не бачив кольорового світу. Небо. Воно, здається, синє? А сонце яке? Чорт, не пам’ятаю! Ніяк не можу згадати і це мене до біса дратує! Яке воно, сонце, іму його мать!? Якого кольору!?

От комедія: дибає собі чоловік, плутається, геть і не помічає того; човгає та човгає, ще й буркоче: натупався, мовляв, набігався! Але коли той таки чоловік, приміром, занедужає і болячка прикує (прикує!) його до вогкої, протхнулої потом і сечею постелі і він не зможе більше ходити, о – тоді й тільки тоді втямить він, що втратив! Як запече йому тоді звестися, піти, побігти, і навіть спотикнутися! Яким то маритиметься йому несповідимим щастям! Хоча б і впасти, ґулю набити – щастям! А бачити небо то щастя? Певна річ, воно впадало мені вряди-годи в око, але так, лише як тло. Як і сонце, як і трава, як і верби понад Расавкою. Поки можеш бачити небо – яке то щастя? Хіба я зупинявся коли, хіба хоч раз, плюнувши на метушню, підводив догори голову, хіба пірнав хоч раз поглядом у ту запаморочливу прірву? Хіба я бачив птахів? Там же мусять десь витати птахи, чи це вже мені макітриться? Ні, птахи існують, я пам’ятаю! Багато, тисячі різних птахів, хоча для мене всі вони просто птахи; і тисячі різних трав, які для мене просто бур’ян!

Бур’ян... Чого це воно мені так шпигнуло, це слово? А, це ж я так оце якось думав про себе. Я бур’ян. І колючився як бур’ян, і п’явся як бур’ян... А, пусте! Нехай я буду бур’ян. Байдуже. Покажіть мені: хто не бур’ян. Та... і бур’ян потребує сонця. Інакше пропаде. А я сонця не бачу. І ніколи не бачив (як з’ясовується!) І ніколи не побачу. ( Ніколи? Еге, ніколи. І не сподівайся дурно. Слід було дивитись на нього тоді, раніше!) І ніколи не побачу неба. І ніколи не побачу птахів, будь яких!.. І трави, і верб, і людей... От людей мені чомусь кортить бачити найменше.

До біса чого не бачив я, проваландавшись світом тридцять сім (чи може вже тридцять вісім) літ. Не тільки сонця, не тільки неба, я не бачив усмішки (інакше б пам’ятав!) Пхається в голову лише якийсь гидкий регіт, чиїсь глузливо (чи догідливо) зкемляні губи. Та й хто б це мав до мене усміхатись по людському, хороше? Хіба я до когось хороше всміхався? І чого воно так було?..

Ні, про людей мені думати не хочеться. Ліпше думатиму про птиць, про небо. Думати – це єдине, що мені залишилось. Єдина розкіш. І я використовую її вповні!

Згадую, у дитинстві мав я хорошого приятеля – Артура. Він був з Кавказу, грузин, чи що. Чого його до нас занесло – не пам’ятаю, але знюхались ми скоро.

Найулюбленішою нашою з Артуром забавою було знімати ліхтарі з останнього вагона товарняка. Ми чатували в посадці і коли товарняк ставав перед світлофором, вибігали на колію, знімали ліхтаря й тікали з ним назад, у лісосмугу. Ліхтарі нам були до гузна: ми розтрощували їх об стовбури дерев (розліталися на скалки гарні кровисті скельця), розкидали навсібіч друззя і йшли собі, позадиравши носи, додому. Нас запалював сам процес, сама пригода! Ми хизувалися один перед одним відважністю. Бешкетували вдвох, але верховодив усе ж я. Хотів довести... Що?