знайди книгу для душі...
А то було, піймали ми на пустирищі голодне здичавіле кошеня. Донесхочу поглумившись над живинкою, ми вкинули його в каналізаційний колодязь і накрили згори важезним, схожим на велику іржаву шоколадку, чавунним люком. Не минуло й п’яти хвилин, як ми вже про те нещастя забули, вигадавши собі іншу розвагу, але десь за тиждень, вештаючись поблизу того місця, згадали про нашого „піддослідного” й загорілись перевірити: як воно там, чи ще живе?
Ми відсунули „шоколадку”. На дні глибокої, наче справжній колодязь, ями, біля великої чавунної труби сиділо крихітне рудувате кошеня і пильно дивилося на нас велетенськими агатовими очима. Воно не нявкало. Певно не мало вже сил. А звідки їм було взятися, тим силам, якщо від усього кошеняти тільки й лишилося, що ті агатові, страхітливої величини очі з широченними зіницями, які не звузились, як зазвичай, коли до ями втрапив сонячний промінь. Мабуть воно осліпло...
Так, думати – це єдине, що мені дозволено. І згадувати. Згадувати що було. Різне... Хоча б оте кошеня. Либонь я схожий зараз на нього.
Ми добили його потім камінцями. Щоб не мучилось...
Дівчата підбігли до зупинки коли великий червоний автобус, чхнувши смердючою хмаркою вихлопних газів, уже рушив і, набираючи ходи, швидко зникав удалині, пливучи над розпеченим, у чорних смоляних розводах, асфальтом. Водій може й угледів у дзеркало двох потенційних пасажирок, але зупинятись либонь полінувався – якщо кожному зупинятимешся... Та й спека...
– Ну от, – розчаровано вигукнула стрункенька, тендітна мов лісова русалка, білявка, – прокололись! Тепер спізнимось!
– Не панікуй, – заспокоїла її подруга, повновидіша й ефектніша власниця розкішної копички сліпучо-каштанового волосся. – Зараз когось гальмонемо! Дістань там води – мені геть у горлі пересохло!
Подруги випили води, віддихались.
– Ну й що ж він тобі відказав? – продовжила перервану розмову білявка.
– Та що! – дратівливо махнула рукою каштанокоса. – Що натякаючи на „будь-який каприз”, він, бачте, мав на думці інше; що в нього за душею аніцента і що він не те що на пароплавчику – на трамваї мене не покатає – ні за що! Уявляєш, який жлоб!
Білявка тихо зітхнула:
– Але ж він і симпотний...
– Та в мене тих симпотних!.. І всі чогось такі жлоби! Це що, я їх повинна утримувати!?
– Ех, Маринко, і ніяк тобі не догодиш: той не такий і той...
– Бо жлоби! Була б я, приміром, позашлюбною донькою Біла Гейтса, тоді інший макар, а так... кортить же відтягнутись по справжньому! А вони: якщо при бабках – пузаті жонатики, а як Аполон – так і знай – голота! Кругом, Лесько, не життя – сірятина. Присягаюся: оце впало б мені зараз тисяч із півста зелені – усе до копійки проциндрила б десь на Кіпрі; на Кіпрі, кажуть, розслабон божественний! Два віки не живемо!
– Розкатала губу! – хмикнула білявка.
Цієї миті з-за закруту недалекого перехрестя вигулькнув білий мікроавтобус. Марина рішуче підвела руку. Бус зупинився.
– Добрий день! До Богуслава візьмете?
– Заплигуйте дівчатка! – невисокий, доладно стуленої статури, чоловік, чия молодість уже минула, а „середні літа” ще не настали, зістрибнув з пасажирського сидіння й відчинив подругам дверцята до вантажного відділення. – Приземлюйтесь он на приставного стільчика. Даруйте, спереду зайнято!