Слава ЗСУ!

Бус рушив.

– Куди, до мами чи до кавалерів? – повернувся упівоберта до дівчат водій.

„Нічогенький, – відзначила собі Марина. – Схожий на того, як його, – Алена Делона! Тільки ж теж, либонь, жлоб. А вже жонатик напевно...”

– До кавалерів! – відказала вголос.

– А твоя подруга що, балакать не вміє?

Леся мовчала.

– А то ми можемо й розговорити! – похмуро озвався той, що сидів посередині.

„ Куди тобі! – зневажливо зиркнула на нього Марина. – Дрібний, миршавий, чорний наче циганчук, тільки й відміна, що волосся пряме. Ще й хрумаєш усе безперестанку, не наївся?”

– Ну на якого ти лякаєш дівчаток, – знову заговорив водій. – Дівчаток лякати не годиться. Їх треба любити, правда ж дівчатка?

– Пильнуй за дорогою! – огризнувся „циганчук”.

Третій, той що відчиняв пасажиркам двері, мовчав.

За кілька хвилин, головно зусиллями балакучого водія, познайомились. „Делон” назвався чудернацьким іменням Ріпа, „циганчука” звали Олегом, а мовчазного – Борисом. У Богуслав мікроавтобус вкотився, коли Ріпа саме вициганював у Марини телефончик. Та віджартовувалась. Раптом до неї озирнувся Борис:

– Та скажи вже, чого там, комизишся! Ач, який він у нас красунчик! – На Борисових вустах зміїлася холодна посмішка і в очах... таких очей дівчина ще ніколи не бачила: там володарювала крига. І зневага. До всіх...

– Ет, дядьку Борисе, – дещо знічено відказала Марина. – Ну нащо йому мій телефон? Ще жінка побачить – скандал здійме!

– Дядьку? – Борис опустив очі, його голос стишився. – Дякуй Богові, що нам ніколи, а то показав би я тобі дядька! Я таких як ти...

– Станьте, будь ласка, тут! – випалила Леся.

– О, заговорила! – зрадів Ріпа.

Подруги вийшли. На несміливу спробу заплатити водій лише зневажливо хмикнув:

– Залиште собі на морозиво!

Сутеніло. Але все ще було спекотно.

– А що, кльові сосочки! – порушив мовчанку Ріпа. – Свіженькі! Шкода, не дала Маринка телефону. Хоча, здається, зиркала на мене голодно, ха – кохання з першого погляду! Просто відстань дуже мала. Ще б кілометрів зо п’ять...

– Тебе послухаєш, то за тобою всі тьолки табунами бігають! – буркнув Олег. – Про діло треба мислити! Начорта ти їм взагалі ставав?

– Слухай, кінчай уже лущати своїми чіпсами, – огризнувся Ріпа. – Можеш ти хоча б коли не чвакати?

– Про діло не мислити треба, – Борис смачно сплюнув крізь відчинене вікно, – його треба робити! Дай подимлю, чи що!

Ріпа простягнув товаришеві пачку „мальборо”. Борис дістав з кишені запальничку у формі маленького кумедного пожежника, прикурив, та вже за кілька затяжок гидливо пожбурив сигарету в сутінки:

– Станеш десь, куплю собі „прими”. Не можу я смалити цю вашу погань!

Білий мікроавтобус марки „Фольксваген” повільно холонув у густих хащах дикої маслини, а зовсім поруч, у якихось десяти – п’ятнадцяти кроках вгадувалась тепла темна смуга розпеченої за день асфальтівки. Від шосе буса важко було б помітити навіть удень, зате дорога звідси, з узгірку, добре простежувалась у обидва боки не менше, як на кілометр, і спостерігати за нею можна було прямо з кабіни.