Слава ЗСУ!

Усе це я розгледів завдяки світлу, котре лилося згори, крізь отвір ( я не знав іще тоді, як рідко воно мене навідуватиме, денне світло!) Поворухнувшись, я дзеленькнув ланцюгом і тоді вгорі, в квадратному отворі стелі, з’явився він. Я впізнав його, хоч мені й сльозилися очі. Я нічого не тямив. Не розумів, що зі мною скоїлось і як я тут опинився. Я витріщився на нього запаленими, нічого не розуміючими очима, а він стояв там, нагорі, й дивився на мене сумним, навіть співчутливим поглядом. „Ну от, – сказав він. – Тепер ТИ будеш моїм рабом...”

Отоді я й закричав. Закричав і кинувся до нього та ланцюг нещадно шарпонув мене донизу й обруч боляче вп’явся в руку. „Відпусти, – кричав я. – Відпусти, худобино! Я однаково тебе придушу, але відпусти і я придушу тебе швидко й майже не боляче!” Я сидів на смішній купі мотлоху й кричав. Я його лаяв. Я йому погрожував. Я йому наказував. А він стояв собі мовчки й дивився на мене сумним співчутливим поглядом.

Потім у його руках з’явилася поливальниця. Звичайна оцинкована поливальниця з ручкою і лійкою-розприскувачем на носику. Такою поливають квіти й розсаду в парниках. І він мене полив. Несильно – так, лише трохи окропив. Я знавіснів: ухопив обіруч ланцюга й рвонув щосили, намагаючись вирвати кільце з підлоги. Марно! А коли я знову звів погляд, то побачив, що в своїх кволих тоненьких руках він тримає вже не поливальницю, а дроти. Два кінці звичайної проводки в білій ізоляції, по одному в кожній руці, й кінчики дротів, я помітив, було зачищено. Я не знав іще тоді, що на мене чекає та все кричав. А він простягнув уперед руки, щоб я добре бачив кінчики дротів і... стулив їх докупи... Людське тіло добре проводить струм і одяг теж добре проводитиме, якщо його зволожити... Сліпуче лезо влучило мені прямісінько в мозок, жахливий удар, здалося, розкроїв мене навпіл і обидві мої половини лантухами гепнулися на ганчір’я...

Либонь я на деякий час зомлів. Скільки пролежав непритомний – хтозна. Згодом, понівечений прийшов до тями. Я лежав усе на тій таки купі ганчір’я, моє тіло дрижало. І боліло. Наче я цілий день, без перепочинку, тягав величезне каміння. Підборіддя було вологим, але не від поливальниці – від слини. І вологим було не лише підборіддя, штани теж – я це відчував! І теж не від води... Щось мигнуло мені тоді в моїй покраяній на шмаття пам’яті, щось далеке... Знову, знову ти бачиш мене таким... Мені закортіло його вбити. Зараз. Негайно. Та я не міг навіть підвестися.

Я розплющив очі й із болем, крізь сльози, крізь запону туману подивився вгору. Він усе стояв там, нагорі, і все дивився на мене сумним уважним поглядом. „Не треба кричати, – промовив він. – Якщо кричатимеш, то я робитиму отак! – і зблизив кінчики дротів у білій ізоляції ( моє тіло задрижало відчутніше). – Зрозумів?”

Я зрозумів. Але здаватись не збирався. „Відпусти мене, – прохарчав я, випльовуючи з рота згустки слини навпереміж з кров’ю. – Відпусти ти, слизняк! Відпусти, бо горе буде!” Він не відповів. Він просто знову стулив дроти...

Так, тоді я ще був недосвідчений. Тоді я ще не знав, що з ним не можна сперечатись (поливальниця – дроти – струм), йому не можна погрожувати (поливальниця – дроти – струм), його не можна дратувати (дроти – струм). Треба тільки мовчки слухати. І відповідати лиш тоді, коли він сам про щось запитає. Правда, він ніколи нічого в мене не запитує. І в жодному разі не слід просити сигарети (Дивно, але потяг до куріння зник у мене досить швидко. Авжеж – перебування в бетонованому мішку – дієвий спосіб кинути шкідливу звичку!), це його особливо дратує.