Слава ЗСУ!

– Каса, – дріботів пальцями об стіл Олег, – каса... А що, коли каса вдома? В Жанки! А що, коли це лише хитрий хід і вона чудово знає де він? І тільки тягає нас за носа, га?

– Ну не знаю, – засумнівався Ріпа. – Ти ж сам казав: не так він уже й любить свою половину, щоб ділити з нею шістдесят тисяч баксів. Хоча...

– Та він нікого не любить, окрім себе, але... але... треба йти до Жанни!

– То ходім, – погодився Ріпа.

Виходячи з-за столу вони засовали стільцями й старий, який було задрімав, прокинувся:

– Ти ходи до нас, синку, ходи. Ми самі. А може ти яку молодичку найдеш для нашого Олежка...

– Та замовкни, старий! – спробував урвати батьків монолог Олег. – Я прогуляюсь. Ненадовго.

– ...З того часу, як пішла від нас наша Любонька...

Залишаючи кімнату, Олег вкинув до кишені чималу жменю бубликів із широкої бляшаної миски, що стояла на старому, помережаному зморшками тріщин, буфеті.

Шурхіт. Він знайомий мені до крові. До кісток. До хребта! Я чудово розрізняю його, ледве він починається. Я розкладаю його на наймізерніші частки. Кожен звук! Іноді мені здається, що я чую шурхіт іще до його початку. Таке можливо! Колись, як я служив у армії, я навчився прокидатись рівно за хвилину до того, як черговий гавкне: „Підйом!” Прокидався й лежав із заплющеними очима. І знав, що зараз гавкне. Отак і тут. Ось зараз... іще кілька секунд... почнеться шурхіт. І шурхіт починається! Може він відчиняє ляду щораз об одній і тій же порі? Не знаю. В мене немає годинника.

Кожного разу шурхіт видається однаковим. Але ні – то лише на перший погляд (погляд?), насправді шурхіт щораз інший. Багато чого навчився я визначати за шурхотом. Ну, приміром, погоду. Коли надворі моква – шурхіт один, коли суша – інший. Власне, чорт його маму зна, що воно там надворі, але мені чомусь так здається!

І настрій його я навчився вгадувати за шурхотом. Шурхіт тихенький, тягучий – він спокійний, шурхіт короткий – нервує, щось там у нього нагорі негаразд. Різний буває в людини настрій і так само різний вона створює шурхіт.

Здається, я все знаю про цей шурхіт. Ні, не все. Одного я таки не знаю: не знаю, ЩО воно, власне, шурхотить. Можу лише припускати. Це певно він чимось накриває ляду. Щоб ніхто не почув, якщо раптом закричу. Може якимись ковдрами. Чи ганчір’ям. Чи ще чимось. До речі, абсолютно даремно. Даремно він це робить – я зовсім не збираюсь кричати, я що – самогубець, а поливальниця? Колись я спробував закричати. І навіть закричав. Один раз. І навіть не злякався поливальниці. Я ще тоді був недосвідчений. І не знав, яку вона таїть небезпеку...

Того дня в мене сльозилися чомусь очі. Дуже довго сльозились очі й різало так, як ото буває, коли надивишся на електрозварку. І голова боліла... Еге, боліла голова. Я, здається, навіть застогнав. І отямився від власного стогону. Я розплющив запалені очі й побачив, що лежу на купі якогось лахміття (тоді воно не було ще вогким). Я роззирнувся: з чотирьох сторін мене оточували глухі, ні вікна ні дверей, муровані з паленої цегли, стіни. Я лежав на купі ганчір’я на дні цегляної ями метрів зо три в довжину й метра півтора завширшки. Майже така, як могила. Цементована підлога, цегляні стіни, бетонована стеля. У стелі, либонь на більш ніж двометровій висоті, – квадратний отвір. Поруч, біля отвору, вмонтований у стелю патрон з лампочкою. І моя рука... Я ворухнувся й побачив, що моя права рука обхоплена в зап’ястку широким залізним обручем, який з’єднувався з товстим ланцюгом, а ланцюг тягнувся до вмонтованого в підлогу масивного металевого кільця – я був прикутий!