Слава ЗСУ!

– Замовкни, старий! – змучено перебив батька Олег. – Я тобі каші зварив, ото сиди отамо мовчки та їж! Геть у старого мізки висохли, – пожалівся Ріпі. – Нікого не пізнає, варнякає сам до себе. Горе з ним.

Цілковито лисий, висхлий, із запалими щоками на вкритому темно-бурими плямами обличчі, вдягнений у сині бавовняні, двадцятирічної давності спортивні штани й картату, давно не прану, ретельно застебнуту на геть усі ґудзики сорочку, старий сидів на широкому металевому ліжку й дивився невидючими, здавалось, очима на гостя. Навколо нього, в мальовничому безладі було розкидано кілька подушок у драних наволочках, ноги старого до колін вкривала зашмульгана ватяна, без підковдренника, червона ковдра. Поряд, на засмальцьованій таці, стояла миска густої землистої маси, з неї стриміла й не падала почорніла від часу та від бруду алюмінієва ложка. Вся хата була просякнута випарами поту, сечі і давно не митого тіла – старий не залишав ліжка вже кілька років.

– Ну що, – продовжив Олег, – потішиш якими новинами?

– Жодними, – хмуро відказав Ріпа.

Надворі крапав ріденький, нечастий цього літа, дощик і вони мусили сидіти в хаті.

– Справді, – спалахнув господар. – Ще б пак! Які можуть бути новини – собака просто злиняв із нашими бабками! – Олег щосили гахнув кулаком об хиткий, застелений вичовганою до тканини клейонкою, стіл (старий, що підніс було саме ложку з кашею до рота, здригнувся й кавалок ляпнув прямо на вишморгане клітчасте покривало, що слугувало йому за простирадло). – Я ж казав, я ж казав: не можна було довіряти йому кабзу! Не можна! Такий кусень нікому не можна довіряти! А ти ще й приколювався! Ах падло, ах негідь! Та я життям важив! Та я загнутися міг щомиті!

– Охолонь, – спробував заспокоїти приятеля Ріпа. – Доконечно ще ж нічого не відомо. І документи, казала Жанна, його на місці, куди ж він без документів?

– Документи? – хмикнув Олег. – Нові купить!

Йшов одинадцятий день, як зник Борис. Жанна подала заяву в міліцію і Ріпу з Олегом викликали до райвідділу, як останніх, хто його бачив.

„Так, – відповідав Ріпа, сидячи навпроти втомленого, байдужого на вигляд лейтенанта. – Він у мене підробляє. Я, знаєте, торгую – приватний підприємець. А Бориса беру з собою на Київ. І Олега – двох беру. Треба, знаєте, й товар завантажити й охороняти. Різне буває. Знаєте, кажуть: тримай кишеню – Київ близько! Еге, й того дня їздили. Еге, десь о десятій вечора. Так, підвіз майже до хати – він винен мені трохи грошей, дрібня – двадцять гривень, то хотів удома взяти й віддать. Вийшов: Підожди, – каже, – я скоро, – і... Ні, більше нічого не казав. Не знаю. Просто виліз та й пішов. Ні, дверцятами не хряснув. Ну додому, а куди ж? Ні, не чув. Ні, не зустрічав.” Щось подібне відповідав і Олег.

– Кинув, кинув нас, як поганих лохів! – ще більш розпалювався господар. – Пам’ятаєш, як він казав: „Сьогодні мозолимось востаннє”?

– Ну, він мав на увазі не те...

– Це ТИ думав, що він мав на увазі не ТЕ, а він мав на увазі саме ТЕ! А як він відмахнувся, коли ти спитав, що він робитиме зі своєю часткою, га? Ото!

– Ну добре, – зітхнув Ріпа. – Виходить так: Якщо він змився з нашими кровними, то треба його – хоч із під землі. Якщо з ним щось трапилось, ми не знаємо що, то один чорт треба його шукати, щоб через нього знайти гроші. Коротше – де каса?