Слава ЗСУ!

– Чорт, – лайнувся Ріпа. – Не віриться! Підождемо ще, може підійде!

Але Борис так і не з’явився. Вони стояли на тісному перехресті двох вузеньких містечкових вуличок і дивилися в темряву однієї з них. Туди, звідки мав виникнути, але так і не виник Борис. У хатках за парканами десь уже спали, десь іще світилося, десь мерехтіли відблиски телеекрану, десь гавкнув собака, десь кашлянув, вийшовши на ґанок, господар. Борис зник...

Вранці Ріпа мав їхати на базар, але він вибрався на півгодинки раніше, заскочити до Бориса – може вже вдома. Вів навантажене товаром авто до знайомої вулички, а в голові не знаходили місця думки: Невже має таки рацію Олег? Невже втік? Покинув і жінку й дітей... Ріпа чував дещо про те, як потерпає від крутого Борисового норову його родина, та все ж... Отак взяти й усе кинути? А може він і не втікав, чого це вони зациклились на його буцімто втечі? Може сталося інше? Може його, наприклад, пограбували! У двох кроках від хати? Звичайно, за таку суму замочать і прізвища не спитають, але хто крім їх трьох міг знати, що Борис ітиме з такими бабками? Чи це сталося випадково? В Бориса так просто гаманця не віднімеш, хіба напала ціла компанія. Запитати в Жанни, чи не чула якого галасу?

Жанна відчинила майже миттєво, змучена, виморена.

– Не вернувся?

– Ні...

Зі збляклого, мишастого кольору, обличчя на Ріпу дивилися її стривожені очі. Бориса Жанна боялась. І говорити про нього боялась. І запитати щось боялась. А раптом спитає зайве й Борис потім гніватиметься? А коли Борис гнівається... Жанна раптом з деяким докором сумління усвідомила, що, відчиняючи двері, боялась не того, що це не Борис, що Борис таки зник, а боялася саме його, Бориса. Як кричав би він зараз на неї: „Ну чого ти, гуска, витріщилась? Стоїш, як пень! Яке твоє діло, де я був? Де треба, там і був! А ти зустрічай, борщу насипай! Стовбичиш...” Жанна здогадувалась, що ця трійця, з Борисом на чолі, крутить якісь темні справи, але їй і на думку не спадало випитувати в чоловіка. Захоче – сам скаже, а не захоче, ну що ж, вона звикла не задавати питань. От і зараз стояла й мовчки дивилась на Ріпу...

– Ти от що, – промовив гість, – галасу поки що не здіймай. Та прийде, куди він подінеться! А вчора, десь по тому, як він заходив додому, ти нічого не чула на вулиці, ніякої шамотні?

– Та ні, власне, я в хаті була...

– М-да, Ріпа не знав, про що з нею говорити.

– Може в Олега є які новини?

– Точно! Зараз я до нього проскочу. Ти не туманій. Як тільки щось довідаюсь – одразу тебе сповіщу. – Знайшовши пристойний привід залишити розгублену Жанну саму, Ріпа хутко завів буса й рвонув з місця.

– Мамо, а де тато? – визирнув з хати її молодшенький, Ілюшко. Вже прокинувся...

Того дня Борис так і не повернувся. Наступного йому треба було в зміну (працював охоронником на комбінаті) і, оскільки на роботу Борис не вийшов, то до Жанни приїхав Михайлович – високий, із сивіючим волоссям на скронях – Борисів начальник.

– Зник безвісти! – прорік він категорично, вислухавши пояснення знервованої жінки. – Заявляй у міліцію!

Назавтра Борис знову не з’явився і Жанна понесла заяву...

– Синочку! Це ти прийшов до мого Олежка! Ходи, синочку, ходи! До нас ніхто не ходить. Ми самі... Звідтоді, як покинула нас наша Любонька...