Слава ЗСУ!

Щоразу я бачу одне й те ж. Ті самі стіни, ті самі цеглини (поверхню кожної я знаю краще, ніж поверхню власної долоні), те саме ганчір’я на підлозі, та сама лампочка під стелею. Не надто різноманітне видовище. Але лампочка гасне й темрява поглинає навіть його. І залишаються мені тільки думки.

Думки і спогади.

І темрява.

3

Рипнули двері й пірати наштовхнулись на її тривожний погляд, погляд, у якому виразно читалося очікування біди.

– Є новини? – промовила замість вітання.

– Жодних, – вдруге за сьогоднішній день відказав Ріпа.

– А в тебе? – поцікавився в свою чергу Олег, прагнучи наскрізь протяти жінку пильним і суворим, як йому гадалось, поглядом. При цьому він продовжував жувати бублика.

Позад Жанни залопотіли дитячі ніжки і з-за маминого халата визирнув Ілюшко:

– Це не тато?

– Ні, маленький. Біжи собі в хату. Йди, – вона легенько штовхнула малого назад і обернулася до гостей. – Нічого. В міліції сказали: коли щось дізнаються – повідомлять. І нічого. – Пірати продовжували топтатися на порозі й жінка змушена була запросити їх до кімнати. – Заходьте.

– Слухай, – почав Ріпа, коли всі розташувались у вітальні, – а він нічого тобі не залишав, на зберігання?

– Як це, на зберігання? – не второпала Жанна. – Все його тут зберігається.

– Щось особливе, – уточнив Ріпа. – Якийсь пакунок?

– Н-ні... Нічого такого. Що ти, власне, маєш на увазі?

Олег тим часом походжав кімнатою. Так, ніби як гість, знайомився з помешканням, але водночас намагався вгледіти щось особливе.

– Гроші він має на увазі, – наблизився акробат до Жанни. – Гроші, бабки, розумієш? Борис десь зарив наші гроші. Ти часом не в курсі, де вони?

– Ні, – в Жанни затремтіла нижня губа. Вона переводила стривожений погляд з одного на іншого. – Ви ж знаєте: мене в ваші справи...

– Точно не знаєш?

– Точно! – вона розгублено розвела руками. – Він нічого мені не розказував. Він взагалі...

– Нам треба зирнути на його барахло, – перебив Жанну Олег.

– Та яке там у нього барахло! Одяг в шафі...

– Ми подивимось, – підвівся Ріпа. – Не бійся, ми в тебе нічого не візьмемо, нам лиш треба знайти своє.

Вони пішли по хаті. Перетрусили Борисів одяг, позаглядали під матраци, перебрали посуд у серванті.

В дитячій Ілюшко і старший Борисів хлопчик Ванюшко сиділи перед телевізором і, тримаючи в руках джойстики, невідривно слідкували за маленькими в’юнкими чоловічками на екрані.

– Це не тато! – байдуже прокоментував Ілюшко, коли чужі дядьки зазирнули до кімнати, а Ванюшко, відірвавшись на мить від екрану, кинув на прибульців уважний погляд великих допитливих, синіх, як у мами, очей.

Ріпа з Олегом обнишпорили хату, обшукали подвір’я, сарайчик, облазили горище. Ніякої схованки, ніякого пакунку й ніяких грошей вони не знайшли. Під кінець обшуку Олег усе більше й більше нервував, дратувався й раптом, коли спускалися з горища на подвір’я, вхопив Жанну, за руку:

– І не доведи господи, якщо ти нас із твоїм благовірним дуриш!