Слава ЗСУ!

Жанна сполотніла. Її нижня губа знов затремтіла й вона благально зиркнула на Ріпу.

– Е – е! – зупинив той роз’ятреного товариша. – Тихіше! Не треба її лякати.

– Я нікого не хочу лякати, – просичав Олег, відпустивши втім Жаннину руку. – Я хочу лише свої гроші!

– А скільки було грошей? – тремтячим голосом промовила Жанна. – Може я якось віддам? Із зарплати... Хочу піти на роботу. Борис не пускав, та тепер...

Олег лише нервово реготнув.

– Нікому ні про наш базар, ні про гроші ні слова, – сказав їй на прощання Ріпа, – бо це може зашкодити Борисові. А коли раптом щось найдеш... ти знаєш, де я живу.

Жанна сполохано й зацьковано кивала головою...

– Ну, що далі? – дратівливо спитав Олег.

Сиділи в „Фольксвагені” , акробат сердито хрумтів бубликом, а господар буса стукотів пальцями об кермо.

– Слід було взяти в неї список Борисових знайомих.

– Я й так знаю його знайомих!

– Значить будемо копати. Не може чоловік отак просто хоп – і щезнути! Складемо список і почнемо обходити всіх підряд. Може хтось щось чув, може хтось щось бачив, може хтось підозріло себе поводитиме. Не будемо розпускати шмарклі. Хто шукає, той таки знаходить! – оптимістично підсумував нараду Ріпа.

Було нам тоді десь літ по чотирнадцять. Я зібрав круг себе нічогеньку ватагу: Артур і Сашко Косирін – Косий. Обидва пацани надійні й небоязкі, якраз такі, що з ними можна сміливо на будь-яке діло рушати. І ми таки ходили, не сиділи дурно. Гараж у одного бевзя класно обчистили (замочок на ньому висів – сміхота), радіолу в якихось роззяв свиснули прямо з подвір’я (у них того дня голосна пиятика була – на ніч так усе й полишали!) Чудили, коротше.

А то надумали якось газетний кіоск бомбонути на автостанції. Він бовванів там увесь зі скла, наче аж просився, щоб по тому склу – та цеглиною!

Старикам я в таких випадках триндів, що йду на риболовлю. Рибалка з мене не дуже, але як алібі вудочка – річ незамінна. А що риби не наловив, то воно така справа – рибка плаває на дні!

Умовились ми тоді з чуваками на четверту ранку. Підкрались тихенько до кіоску і... Ну, словом, все в нас вийшло на раз! Правда, грошви взяли – кіт нанюняв. Виявилось, що там на ніч тільки монети залишають, але й тієї дрібноти ми нашкребли карбованців чотири. Ну а щоб клешнями дурно не вимахувати, нахапали там ще всякого непотребу: ручок, олівців, значків, журналів з кольоровими малюнками, книжок і – хода! А на другий день надумав я журнали в школу принести, хай хлопці подивляться, мені ж не жалко! А Толюня на той час літав уже в мене на побігеньках, як хорт. Толюню те зроби – Толюню це зроби, Толюню домашню роботу знайди, щоб скатати. Та не свою, в тебе почерк, що курка лапою – в котроїсь із дівчат випроси, ті гарно пишуть, каліграфічно!

Гасав Толюня круг мене, аж слину з рота перло! А спробував би не гасати – мої „шпали” на всю школу славились! Вріжу Толюні „шпалу” в праве вухо і праве вухо в Толюні вдвічі більше за ліве!

Як ішли до школи, то я вкинув йому журнали до портфеля – нехай тягне. А в школі пацанам роздав: „Дивіться, – кажу, – тоді Толюні повернете!”

А з міліції, виявляється, вже до школи подзвонили: хтось із учнів, мовляв, кіоск уночі грабонув. Ну комусь ті мої журнали в око і впали. Прилітає директор, прилітає завуч: чиї журнали, хто приніс? Ну всі, звичайно, показують на Толюню. І я показую, тільки не пальця а, щоб ніхто не бачив – кулака! Мовчи, мов!