Слава ЗСУ!

Отже все вирішено. І навіть зроблено перший крок. А перший крок завжди найважчий. Далі піде легше. Принаймні, він сподівався. А слід було щось вирішувати, зважуватись. Адже відтоді минув цілий рік. І цілий рік він чекав. Чекав, що з’явиться відчуття втіхи й задоволення, відчуття тріумфу. Та воно не з’являлося. Здійснилась його багаторічна мрія, мрія виплакана чорними безутішними ночами, вигризена з твердої, зкемляної в клубок подушки, вистогнена тяжким вовчим стогоном посеред порожньої вовчої хати, а задоволення не було. Було тільки бридке відчуття порожнечі. Порожнечі й байдужості. До всього. Він сподівався, він прагнув, він хотів його відчути; як винагороду, як вияв вищої справедливості – втіху й тріумф переможця, але хіба є в житті справедливість? І він нічого не відчував. Лише байдужість. І втому. І порожнечу.

Навколо вирувало життя. Без нього. А він же мав зараз усі можливості, аби влитися в нього, ні – увірватись потужним струменем у самісінький його вир! Почати все з нуля. Настирливо, енергійно. З молодим завзяттям. Він же ще зовсім молодий! Він не знав, як це виглядатиме насправді. Він уявлення не мав, що саме робитиме, але відчував, що доріс до змін, що настав час перекреслити минуле, забути його назавжди, вирвати з корінням, з кров’ю. І – з чистого аркуша! Виїхати звідси, аби ніщо не нагадувало... От лише залагодити деякі справи. Звільнитися з роботи, продати хату (він уже й об’яву дав у газету), ну й пісок. Піщана дюна незвично біліла за воротами. Треба її переносити. Туди. Досить уже жахів. Досить мазохістського самокатування. Насолода від цього не приходить, він знає. Він чекав її цілий рік. Досить...

Жбурнув порожню пляшку в бур’ян і відчинив хатні двері. Не роззуваючись, пройшов до кухні, де вдарило йому в ніс чадом давно не митого посуду й чогось пригорілого, він не пам’ятав чого, на темній засмальцьованій газплиті. „Якось треба поприбирати, – подумав мляво, – раптом прийдуть покупці...” Брудну каструлю відсунув убік і дістав з буфета іншу, не вельми чистішу. Час було готувати щось на вечерю. Він налив у каструлю води з колись білого емальованого відра й запалив газ. Поки грілась вода, начистив картоплі і, відкинувшись на стільчику, байдужо роззирнувся навколо.

Був час, коли все тут сяяло чистотою. Виблискували білими, з квіточками, боками великі й маленькі каструльки, холодно відсвічував нержавійкою череватий чайник (куди він, до речі, подівся?), акуратно стояли на поличці перевернуті догори дном філіжанки та склянки, тьмяно віддзеркалювала світло незаймано-чиста поверхня столу. І поміж усієї цієї чистоти господарювала теж чистенька й теж сяюча Світланка. Завжди акуратна, доглянута, в симпатичному квітчастому фартушку. Його радість, його сяйво і його життя.

Ну чому, чому все це зруйнувалося! Хіба мало він страждав? Хіба мало плакав, заховавшись, аби ніхто не побачив, у глухому закапелку за сараєм? Хіба мало знущалися й глузували з нього однолітки? Хіба не вимучив він собі крихітної дещиці щастя?

Страх. Всеохоплюючий і тягучий. Страх неозорий і нездоланний, ось що панувало над ним тоді, коли інші втішалися лише радістю й захватом, лише задоволенням і приємною втомою від нескінченного дитячого року-дня. Страх перед Борисом. Тоді він, правда, Борисом ще не був. Тоді він був іще Бориском. Сусід, одноліток і однокласник. Бешкетник, забіяка й непослух. Він ніколи не пам’ятав, коли це сталося вперше, коли він уперше злякався Бориса. І тому вірив, що це було завжди. І це таки дійсно було завжди...