Слава ЗСУ!

Звісно, Світланка від нього пішла. А хто б не пішов? Яка жінка зосталася б жити з чоловіком після такого? Він залишився сам і почав мріяти про помсту. Ніщо йому не заважало. Зі школи перевівся на спокійнішу роботу до відділу освіти й увесь вільний час і всі розумові зусилля спрямовував лише на одне – помста!

Спочатку він планував убивство. Згодом вирішив, що просто вбити Бориса буде замало, що слід підготувати щось дошкульніше й жорстокіше, аніж миттєва смерть. Потім настала зима й він постановив перенести здійснення вироку на весну (не любив зиму – дуже мерз), а весною переконав себе, що слід іще почекати, набратись хоробрості та краще підготуватися. Потім...

Найвигадливіші задуми, один страхітливіший за інший, роїлися в його болісній уяві. Він купався в тих задумах, розкошував у них, не квапився повертатися до дійсності та не поспішав утілювати їх в життя. Як і тоді, в дитинстві. Бо боявся. І варто було йому зустріти Бориса, як усі думки про помсту миттєво залишали мозок, наче їх там ніколи й не було, і натомість туди набивалася вата. І в руки, і в ноги. І він знову ставав таким, як і в дитинстві, як і пізніше, як і завжди. Він знову ставав рабом.

Тим часом Борис одружився і їхні зустрічі майже припинились. Хоч і жили поряд, але Анатолій докладав усіх зусиль, щоб не зустрічатися з Борисом навіть випадково, а той, здавалося, залишив його врешті в спокої.

А потім він поїхав на педагогічний семінар і там зустрівся зі Світланкою. Дивно, в його серці нічого не ворухнулось. Наче вона була чужою. Вони сиділи в холодному фойє, він дивився собі під ноги, а вона курила й дивилась теж кудись... не на нього. І слова кидала байдужо, нехотя: „Найсмішніше, що я залетіла. Від нього. Скільки ми з тобою чекали, а тут... Я не знала, що діяти. Страждала. Справді страждала. Хотіла його позбутись, та мама відраяла – дитя ж не винувате. І я залишила, але... воно було так схоже на нього! І з кожним днем робилося схожим усе більше! Я дивилась на свою дитину, а бачила... Це було безумство! І я не витримала, віднесла... Знаєш, воно, певно, відчуло. Залишала дитбудинок, а воно лементувало так, наче його пекло розпеченим залізом. І мене пекло. Довго ще, ох довго, то вже згодом я стала нечутливою... – Ти сама? – спитав він. Вона сприйняла це як недоречність: – А ти як гадаєш? Хіба можу я бути з кимсь? Я, власне, вже й не жінка. Так – безстатева істота. Пиячу втиху з мужиками – в нас у парадному непогана компанія...”

Він їхав додому, дивився в сліпе вікно електрички й відчував, як із темних, наче те вікно, нетрів його душі поволі підіймається відчайдушність. Ні, то були не хоробрість, не рішучість, не холодна усвідомлена звага, ні – то була саме відчайдушність; гарячкова, пекельна, та, що починається з „відчай...” Я зможу, – казав він собі, – зможу це зробити. Саме тепер зможу. Іще рік, іще місяць тому мені забракло б сил, і через місяць знову забракне, а зараз вистачить. Саме зараз...

Планів мав безліч. Викоханих, виплеканих, відшліфованих до дрібниць. Він шліфував їх не один рік. І обрав, як йому видалося, найкращий. І одразу, наступного ж дня, розпочав роботу.

Цеглу купив у сусіда, в того залишилось після будівництва гаража. Залишився й пісок. Небагато, але йому, сподівався, вистачить. „Буряки гниють у погребі, – бідкався співчутливому сусідові, – хочу окрему яму для них спорудити.” Рейки й арматуру на перекриття купив у заготівельника брухту на сусідній вулиці. Там таки дістав і ланцюга. Ланцюг йому сподобався – надійний!