Слава ЗСУ!

Волосся заворушилося в хлопчика на голові й найжагучішим його бажанням стало негайно втекти звідси якнайдалі, але Ванюшко таки себе пересилив. Повільно, тамуючи огидненьке тремтіння, стиснувши задерев’янілі долоні в кулачки, він підійшов ближче, ближче... Ще... Ще півкроку. І зазирнув до ями...

... – Прибігає до мене Жанна, сполохана, каже: з хлопцем щось, зі старшим своїм. Буцімто промовився той, що бачив батька. Але промовився, буцім, так – невиразно, вночі. А вдень затявся: приснилося, – каже, – й квит. А сам блідий, зляканий. От вона й прибігла порадитись. Намірилися ми з Олегом потрясти малого, то вона де там – як фурія! Не пущу вас, – каже, – до дитини хоч ріжте! Викличте Валер’яновича, йому все розкажу. Він чоловік тямущий, розбере, що до чого, не ви... ну й так далі. От я й бренькнув до тебе. Хтозна, може воно нічого й не варте...

– Так-так, – промугикав Валер’янович. – І що, за звітний рік більше нічого цікавого в нашій справі не відбулося?

– Анічогісінько, – понуро заявив Олег, виринувши раптом десь із-за сусідньої ятки. Його щелепи під неголеною шкірою обличчя ворушилися, щось невтомно пережовуючи.

– Біля себе пригрів. Вантажником, – пояснив Ріпа. І пожартував: – За їжу. – Олег кисло всміхнувся.

– Значить нічого, – уточнив Валер’янович. – Так-так, і що ми маємо? Я так розумію, наша угода залишається в силі?

– В силі, – зітхнув Ріпа.

– Тоді котимо до Жанни.

– Покотимо разом, – заявив Олег. – Після базару.

Ніхто не заперечував.

– Побачиш Жанну – не впізнаєш! – сказав Ріпа, коли їхали на добре знайому вулицю. – Розквітла!

І справді, в жінці, яка вийшла до них із хати, нелегко було впізнати минулорічну, завчасно старіючу, злякану й тонкосльозу Жанну. На порозі стояла справді розквітла, впевнена в собі господиня. Її обличчя геть полишили торішні зморшки й лише в глибинах очей вгадувалася притишена тривога. До хати вона гостей не запросила й ті мусили всістися на лавці біля ґанку. Олегові, якому не вистачило місця, Жанна винесла з хати стільця.

– Дитину мучити не дам! – заявила господиня категорично, попереджуючи посягання відвідувачів. – Воно й так, бідне, розшарпане ходить, здригається. Та й нема їх удома – гуляють десь.

– Так-так, – чи то підтримав Жанну, чи то констатував факт її заяви Валер’янович. – Для затравки я хотів би почути всю історію спочатку, докладно.

– Ну то, – почала жінка, зсунувши з чола пасемко недавно ще брудно-сивого, а тепер, видно, підфарбованого волосся. – Було це днів зо чотири тому. Кинулась я вночі, чую: дитина моя, Ванюшко, кволиться вві сні й бубонить щось. Я стривожилась – він у мене зазвичай тихо спить, це менший, буває, крутиться. Я до нього, а він, чую, балакає: „Раб, раб... то не він... не він... я не хочу... не він... раб... – Я його по голівці погладила. – Синочку, – кажу, – що це тобі, захворів? – А він як схопиться, в руку мені вчепився: – Мамо, – каже, – я тата бачив! – Нічого, – кажу, – синочку. То сон, привиділось тобі – А він: – Ні, – каже, – не сон. Там бачив! – І зиркає кудись за вікно. Ну я його заспокоюю, заснув, а вранці питаю: – Синочку, то ти вночі наче казав, що тата бачив, то приснилось тобі? – Угу, – киває головою, – приснилось. – А сам очі ховає й ходить насуплений, занедужав наче. Питаю, чи не болить щось, а він раптом: – Мамо, – каже, – а ти б хотіла, щоб тато повернувся? – Чого це ти, –кажу, – запитуєш? – Борис, він, знаєте, більше Ілюшка любив. А він знову: – Хотіла б? – Ну що я дитині скажу? – Я б хотіла, – кажу, – синочку, щоби було як ліпше для вас! – Ванюшко мій загнітився й це досі ходить мов неживий. Знаєте, я подумала... а раптом він, Борис... досі... Пішла до ворожки, є тут у нас одна. – Живий, – каже. – І близько він, коло тебе! – То де ж,– питаю, – близько? – Не знаю.” То я це до Олександра... Може ви якось... допоможете... Чоловік усе ж, і батько їм... Але дитину смикати не дозволю!