Слава ЗСУ!

– Добре, – підвів руку Валер’янович. – Давайте спробуємо зосередитись на словах малого: „Раб. Не він. Не хочу. Я тата бачив. Там бачив. Це не сон...” Гм... не сон... і що це нам дає?

Ріпа з Олегом перезирнулися й знизали плечима. Жанна мовчки дивилась на Валер’яновича.

– Він-не він, – продовжував розмірковувати вголос киянин. Раб – ось єдине слово, котре мене по справжньому зачепило. Подумайте, Жанно, чи не викликає це у вас якихось асоціацій? Чогось, пов’язаного з Борисом? Може котрийсь із його знайомих мав таке прізвисько? А може так дражнять когось із знайомих вашого хлопчика, ні? – Валер’янович глянув на Ріпу з Олегом, ніби спонукуючи й тих напружити мізки. – Може це частина чийогось прізвища? Може щось східне: Мураб, Зухраб... Не мав він знайомих азіатів?

Всі мовчали. Жанна задумливо хитала головою.

– Може сам Борис згадував колись це слово? Раб... раб... Думайте, Жанно. Мізкуйте.

Стиснувши долонями скроні, Жанна сиділа й напруженим поглядом дивилася кудись поза спини „детективів”. На обличчі відбивався плин її думок.

– Раб... раб... раб... Раб! – Вона зненацька скрикнула й аж підскочила з місця. Ріпа від несподіванки мало не впав, а Олег облишив жувати, забувши при цьому стулити рота. – Так, – продовжила жінка схвильовано. – Я знаю цього чоловіка. І це справді близько!

– Ну? – нетерпеливився Валер’янович.

– Раб! – Так Борис назвав якось одного нашого сусіда. Колись, іще до мене, в них сталася неприємна річ. Борис... власне... – Жанна схилила голову, – він зґвалтував дружину того чоловіка, Анатолія. До заміжжя я про це не знала, потім уже сусідоньки прошепотілися. Він тоді ще мене не бив і я не боялась його питати. Я спитала нащо він це зробив. І знаєте, що Борис відповів: „Тому, що він мій раб!” І все. Більше ми цієї теми не порушували. А з Анатолієм, самі розумієте, ніяких стосунків у мене не було. Віталися при зустрічі й усе.

– Ну я не можу! – ляснув долонею об коліно Валер’янович. – Чого ж ви мені раніше, ще торік про це не розказали? Я ж вас розпитував!

Жанна винувато розвела руками:

– Забула. Та й давно то було. Ви гадаєте?..

– Так-так, – збуджено заворушив пальцями Валер’янович. – Гадаю. Я гадаю, що ми знайшли ім’я й ми знайшли класний мотив. Мотив – ось головне! А де він живе, цей Анатолій?

– Далі вулицею, через дві хати від нас.

– Це такий безбарвний чоловічок із відстовбурченими вухами, який ніколи не дивиться вам у вічі?

– Він.

– Він. Я мав, неодмінно мав вирахувати його ще рік тому... Ану розказуйте все, що ви про нього знаєте!

– Ну, живе сам. Розлучений. Тихий, непомітний. Він ніби є тут, на вулиці, а ніби його й немає. І розказувать нічого. Ніколи не чути в нього ні музики, ні взагалі якогось шуму. Оце, правда, кілька днів тому піску привіз, бачили купу? І за ці дні вона, здається, поменшала. Ага, ще я чула від Наді, сусідки, що він буцімто хату збирається продавати. Десь виїздить. У Київ ніби казав, чи що...

– Хату продає! – звів пальця Валер’янович. – Готується робити ноги! Здається мені, – він глянув почергово на Ріпу та на Олега, – це воно!