Слава ЗСУ!

– Боже! – сплеснула долонями Жанна. Невже це... за те, давнє...

– Ну то чого сидимо? – стрепенувся Олег. – Гайда!

– Охолонь, – спинив його киянин. – Він зараз удома? – глянув на Жанну.

– Мабуть ні. Наче він щодня ходить на роботу.

– Все перериємо й ні біса не знайдемо, – розмірковував уголос Валер’янович. – І він замкнеться: не чув, не бачив! Ми ж не маємо жодних доказів! Краще діждатися, поки прийде з роботи, може поталанить спіймати його на гарячому. Не подобається мені той пісок. Навіщо? Він же хату продає!

– Може якийсь ремонт, перш, ніж прийдуть покупці? – пропустив Ріпа.

– Що, цілу машину?

Олег водив жовнами:

– Чорт, якщо там немає наших бабок – я його вб’ю!

Вирішено було дочекатися поки Анатолій повернеться.

Троє чоловіків сиділи все на тій таки лавочці. Ріпа з Олегом курили, а Валер’янович зосереджено жував гумку...

– Прийшов! – вигукнула схвильована Жанна, яка визирала час від часу на вулицю.

– Заждіть, – зупинив киянин знетерпеливлених піратів, які схопилися було з місця. – Зірветься!

– Вийшов на вулицю, – повідомила по деякому часі Жанна, що не полишала поста біля хвіртки. – Виніс лопату, відра. Ага, носитиме пісок.

– Час! – скомандував Валер’янович. – Він набере відра й піде в двір, а ми слідом. Марудить мене цей пісок... А ти, хазяєчко, посидь удома – хтозна, як воно там...

Нестерпним смородом дихнуло на хлопчика з підземелля, але не це вразило його найбільше.

У глибокій, вбого освітленій ямі, посеред темної купи якогось ганчір’я сиділо страхітливе людиноподібне створіння. Одяг створіння нічим не відрізнявся від того лахміття, на якому воно вивищувалось, і клапті напіврозкладеної тканини рясно звисали з усіх боків потвори. І ще здалося Ванюшкові, ніби він помітив у того створіння на колінах ланцюга, чи то йому лиш привиділося – в ямі було надто темно. В чорних тремтячих долонях створіння тримало ту саму миску, яку заніс до сараю дядько Толя.

Певно щось шелеснуло в хлопчика під ногами, бо потвора враз повільно, наче вкрай стомлено, підвела голову й протнула Ванюшка важким і, як тому здалося, осудливим поглядом очей, кольору яких він не розгледів.

Очі – єдине, що можна було розпізнати на тій скуйовдженій тваринячій голові, з якої в усі боки в’юнилися довгі пасма густого, стуленого в липкі на вигляд китиці, покрученого волосся. Майже все його обличчя (якщо то було обличчя) ховалося за масною чорною бородою, клапті якої стирчали на всі боки впереміж із висохлими залишками їжі та червонястої слини.

Подивившись якийсь час на заціпенілого Ванюшка, створіння знову схилило кудлату голову до миски й хлопчик знову почув його невиразне бубоніння. Лише кілька слів пощастило йому розібрати:

– Їж, братику... шамай... не ковбаса... це не ковбаса... їж... осознав...

Це він – скоріше усвідомив, аніж упізнав Ванюшко батька. Він. Це він такий страховидний, він, колись всевладний і всемогутній, він, якого всі боялись і якому корились; він, який вигнав роздягнену маму взимку на мороз, а Ванюшкові не дозволяв відчинити двері. Це він сидить зараз у цій огидній нестерпнотхнучій ямі, їсть із бляшаної миски і Ванюшка, не впізнає.