Слава ЗСУ!

Прокинувшись уранці, Девід відчув біля себе таке знайоме гарне тіло, тоді поглянув і побачив темні, як навосковане дерево, плечі та шию і коротко обстрижену голову кольору дубленої шкіри, що лежала гладенька, мов якесь звірятко; він зсунувся в ліжку, повернувсь до дружини й поцілував її в чоло, торкнувшись губами коротенького волоссячка, потім в очі й злегенька в губи.

— Я сплю.

— І я спав.

— Я знаю. Помацай, яке дивне. І цілу ніч було напрочуд дивне.

— Ні, не дивне.

— Хай так, коли хочеш. Ой, як же ми чудово пасуємо одне одному. Чи не зможемо ми зараз обоє заснути?

— Ти хочеш заснути?

— Щоб ми обоє заснули.

— Я спробую...

— Ти спиш?

— Ні.

— Будь ласка, спробуй заснути.

— Я пробую.

— То заплющ очі. Як ти можеш заснути, коли не заплющуєш очей?

— Я люблю дивитися на тебе вранці, всю нову й дивовижну.

— Молодець я, що таке вигадала?

— Не треба ні про що говорити.

— Це єдиний спосіб уповільнити плин речей. І я це зробила. Невже ти сам не здогадався б? Ну звісно, що здогадався б. Тільки те, що відбувається сьогодні, цю мить, те, що наші серця б'ються разом, як одне,— я знаю, оце єдине, що важить, а не ми самі, і це так приємно й хо?роше, так приємно й хороше...

Вона повернулася в кімнату, підійшла до дзеркала, сіла й пригладила щіткою волосся, доскіпливо дивлячись на своє відображення.

— Давай поснідаємо в ліжку,— сказала вона.— А може, й вип'ємо шампанського, якщо це не аморально? Із пристойних сухих тут є «Лансон» і «Перр'є-Жуе». Можна, я подзвоню й замовлю?

— Авжеж,— мовив Девід і пішов під душ. Перш ніж пустити воду на повну потужність, він почув голос Кетрін, що говорила по телефону.

Коли він вийшов, вона дуже рівно сиділа на ліжку, спершись на дві подушки, а решта чотири були ретельно підбиті й складені по дві в головах ліжка.

— Як я тобі з мокрим волоссям?

— Воно тільки вологе. Ти ж витерла його рушником.

— Можна ще трохи підкоротити спереду. Я й сама можу це зробити. Або ти.

— Я волів би, щоб гривка була до очей.

— Може, ще й буде,— сказала Кетрін.— Хто знає? Може, нам набридне стильна стрижка. А сьогодні ми пляжитимемось аж за полудень. Заб'ємося якнайдалі і, коли всі підуть обідати, позасмагаємо по-справжньому, а потім, як зголодніємо, поїдемо до Сен-Жана й пообідаємо в «Баскському барі». Та передусім ти подбаєш, щоб ми вибралися на пляж, бо це нам конче потрібно.

— Гаразд.

Девід присунув стільця й поклав руку на руки дружини, а вона поглянула на нього й промовила:

— Два дні тому я все розуміла, а потім абсент збив мене з пуття.

— Я знаю,— сказав Девід.— Ти не могла стриматись.

— Але ж я зробила тобі боляче, сказавши про оті вирізки.

— Ні,— мовив він.— Ти намагалась. Але не зробила.

— Мені так соромно, Девіде. Повір, це правда.

— Всі ми маємо свої дивацтва, які щось для нас важать. А ти просто не змогла стриматись.

— Не змогла,— мовила Кетрін і похитала головою.

— Тоді все гаразд,— заспокоїв її Девід.— Не плач. Усе гаразд.

— Я ніколи не плачу,— відказала вона.— А зараз не можу нічого з собою вдіяти.

— Я розумію, і ти дуже гарненька, коли плачеш.

— Ні. Не кажи такого. Але ж я ніколи раніше не плакала, правда?

— Ніколи.

— А ти будеш дуже проти, якщо ми залишимось тут ще на два дні й походимо на пляж? Покупатися нам тут не вдалося, отож безглуздо гаяти час, не купаючись. Куди ми звідси їдемо?.. А, ми ж іще не вирішили. Та, може, вирішимо сьогодні ввечері чи завтра зранку. Що б ти запропонував?

— Думаю, скрізь буде добре,— відказав Девід.

— Ну от, мабуть, туди й подамося.

— Світ великий.

— Зате нам так хороше вдвох, і я гарненько спакую речі.

— Та що там пакувати: поскладати туалетне приладдя и застебнути дві сумки.

— Як захочеш, то завтра вранці й поїдемо. Справді, я не хочу нічого тобі накидати чи якось дратувати тебе.

У двері постукав офіціант.

— Мадам, «Перр'є-Жуе» більш немає, то я приніс «Лансон». __

Кетрін уже не плакала, а Девідова рука все лежала на її руках, і він сказав:

— Я знаю.

Розділ шостий

Ранок вони провели в музеї Прадо, а тепер сиділи в харчівні — старовинній мурованій будівлі з товстелезними стінами, де завжди панувала прохолода. Під стінами стояли барильця з вином. Столи також були старовинні, важкі, стільці пошарпані. Світло до приміщення проходило лише в двері. Подавальник приніс їм по склянці мансанільї з долини Марісмас поблизу Кадіса, нарізану тонкими скибочками jamon serrano — тверду копчену шинку з відгодованих жолудями свиней, яскраво-червоний, гостро наперчений і присмачений спеціями salchichon6, темну й аж пекучу домашню ковбасу з містечка Віч, анчоуси та маслини в часничному соусі. Вони з'їли все те і випили ще по склянці легкої, з горіховим присмаком мансанільї.