Слава ЗСУ!

— Коли починаєш перейматися навколишнім життям,— промовила Кетрін,— тебе скрізь чигає небезпека. Може, мені краще б повернутись у наш світ, твій і мій, що його я собі створила, цебто ми створили. Мені так чудово жилося в тому світі. Це було лише місяць тому. Гадаю, мені знову житиметься в ньому так само.

Принесли салат, і його зелень заясніла на темному столі, а на площі за аркадою сяяло сонце.

— Тобі відлягло від серця? — спитав Девід.

— Так,— відказала вона.— Я знов забагато думала про себе, так що стала нестерпною, наче я художниця і водночас — картина власного пензля. Це жахливо. Тепер уже зі мною все гаразд, і, сподіваюся, так буде й надалі.

Пройшла злива, і спека стухла. Вони лежали в прохолодному присмерку затіненої сонцезахисними жалюзі великої кімнати в «Паласі», а перед тим скупалися разом у довгій і глибокій ванні, тоді розкрутили кран до відпору й підставили тіла під потужний струмінь води, що хлюпотіла й переливалася через них і, вируючи, ринула в отвір на дні ванни. Потім обтерли одне одного величезними рушниками й подалися до ліжка. І тепер спочивали, овіювані свіжим вітерцем, що долинав крізь щілини між планочками жалюзі. Кетрін лежала, звівшись на лікті й підперши руками голову.

— Ти не проти, якщо я знов задля потіхи обернуся на хлопця? Шкоди від того не буде.

— Мені більш до вподоби; коли ти така, яка є оце тепер.

— А мене наче щось під'юджує. Та, мабуть, в Іспанії цього робити не варто. Тут така сувора моральність.

— Залишмося самі собою.

— Чому в тебе змінюється голос, коли ти це кажеш? А може, мені все-таки обернутися?

— Ні. Не тепер.

— Дякую за «не тепер». А хочеш, я спершу побуду дівчиною, а потім навпаки?

— Ти дівчина. Дівчина. Моя люба дівчина Кетрін.

— Атож, я твоя дівчина, і я кохаю тебе, кохаю тебе, кохаю...

— Не треба говорити.

— Ні, я хочу. Я твоя дівчина Кетрін, і я кохаю тебе, я кохаю тебе, завжди, завжди, завжди...

— Ні до чого отак повторювати. Я знаю.

— А мені так подобається, і я повторюватиму, і я весь час була хорошою дівчинкою, слухняною дівчинкою, і знов буду нею. Обіцяю, що буду.

— Тільки не треба цього казати.

— Ні, треба. Я казала й кажу це, і ти сам це казав. І тепер скажи, прошу тебе. Ну будь ласка...

Вони довго лежали мовчки, потім вона промовила:

— Я тебе так кохаю, і ти такий хороший чоловіченько.

— Ти моя радість.

— Я була така, як ти хотів?

— А ти як гадаєш?

— Сподіваюся, що була.

— Була, була.

— Я ж тобі щиро обіцяла, і я дотримуватиму своєї обіцянки. А тепер можна, я трохи побуду хлопцем?

— Навіщо?

— Ну хоч трішечки.

— Навіщо?

— Я мала втіху, і не те щоб мені тепер цього бракувало, а просто хотілося б знов побути отак уночі в ліжку, якщо це тобі не шкодить. Можна? Якщо тобі не шкодить...

— Чого б то в біса воно мені шкодило?

— То можна?

— Ти справді так хочеш цього?

Він не сказав «не можеш обійтися без цього», але вона відповіла:

— Я можу обійтися, але прошу тебе, якщо ти не проти. Ну можна?

— Гаразд.— Він поцілував її і пригорнув до себе.

— Ніхто ж, крім нас, не знає, коли я яка. А хлопцем я буду тільки вночі й не бентежитиму тебе. Не турбуйся про це, прошу тебе.

— Гаразд, хлопче.

— Я сказала неправду, що можу обійтися. Сьогодні воно якось раптом наринуло.

Він заплющив очі й лежав, ні про що не думаючи, а вона цілувала його і вже робила своє, і він виразно відчував, як його охоплює розпач...

Потім вона довго лежала тихо, і Девід уже подумав був, що вона заснула. Аж раптом вона повільно відсунулась, трохи звелася на лікті й промовила:

— Я придумала собі на завтра чудовий сюрприз. Зранку піду в Прадо й погляну на всі картини хлоп'ячими очима.

— Без мене,— сказав Девід.

Розділ сьомий

Уранці він встав, коли Кетрін ще спала, і вийшов з готелю на свіже ясне вранішнє нагірне повітря. Тоді рушив угору вулицею, що вела схилом пагорба до площі Санта-Ана, й поснідав у кафе, читаючи місцеві газети. Кетрін хотіла потрапити в Прадо на десяту годину, до відкриття, і він, ідучи з готелю, накрутив будильник, щоб збудив її о дев'ятій. Потім, простуючи вгору вулицею, він пригадав, як вона спить, відсунувши подушку й поклавши скуйовджену, гарну, мов зі старовинної монети, голову просто на біле простирадло, і як вимальовуються під легким укривалом вигини її тіла. Все було гаразд у перший місяць подорожі, думав він, чи близько того. А ця переміна, від Гро-дю-Руа до Андая, триває вже два місяці. Ні, менше, бо вона замислила це в Німі. Два місяці ще не минуло. Ми одружені три з половиною місяці, і я начебто завжди вдовольняв її, але в цій ситуації навряд чи можна чимось зарадити. Цілком досить терпіти її. Цього разу різниця була тільки в тому, що вона попрохала, подумав Девід. Атож, попрохала.