Слава ЗСУ!

Після душу він почувся зовсім добре, та й розмова з мадам потішила його. Цікаво, що б вона сказала, коли б дізналась, яка тут заварилася каша, подумав Девід. Після війни багато що змінилось, а мосьє з мадам мають чуття реальності й прагнуть не відставати від часу. Ми троє — вигідні клієнти і, отже, des gens tres bien27. Поки ми платимо гроші й не зчиняємо скандалів, усе гаразд. Росіяни більш нікуди не їздять, англійці вже не такі багаті, німці геть зубожіли, і тепер отаке нехтування усталених звичаїв може стати порятунком для всього узбережжя. Ми — перші сміливці, які відкрили тут літній сезон, що й досі вважається безумством. Девід поглянув на своє наполовину поголене обличчя в дзеркалі. «І все-таки,— подумки мовив сам до себе,— не варто бути аж таким сміливцем, щоб залишати половину обличчя непоголеним». А тоді пильно й доскіпливо поглянув на своє знебарвлене, майже біле волосся, і на обличчі його відбилася відраза.

Потім він почув, як на довгому схилі захурчав «бугатті», повернув на всипану жорствою доріжку й зупинився.

До кімнати ввійшла Кетрін. Голова її була пов'язана шарфом, очі ховалися за сонцезахисними окулярами. Вона зняла окуляри й поцілувала Девіда. Він міцно пригорнув її і спитав:

— Ну, як ти?

— Та не дуже,— відказала вона.— Сьогодні надто жарко.— Тоді всміхнулася до Девіда й прихилила голову до його плеча.— Я рада, що приїхала додому.

Він пішов до бару, зробив «Тома Коллінза» й приніс його Кетрін, що саме вийшла з-під холодного душу. Вона взяла запітнілу високу склянку, трохи відпила, а тоді притулила її до гладенької темно-смаглої шкіри живота. Торкнулася холодним склом кінчиків грудей, так що вони враз напружились, відпила ще великий ковток і знов приклала склянку до живота.

— Чудово,— мовила вона.

Девід поцілував її, і вона сказала:

— Ой, як хороше. Я вже й забула, що так буває. Не бачу причини відмовлятися від цього. А ти?

— І я ні.

— Отож і не відмовляюся,— сказала Кетрін.— Чого б то я мала дочасно віддати тебе комусь іншому. Це була дурна вигадка.

— Одягайся і ходімо,— сказав Девід.

— Ні. Я хочу побавитися з тобою, як колись.

— Як це?

— Ти ж знаєш. Щоб ти відчув себе щасливим...

Потім вони лежали на простирадлах, і Кетрін закинула свою коричневу від засмаги ногу на Девідову й легенько доторкалася пальцями до його ступні, а потім звелася на ліктях, віддалила уста від його уст і запитала:

— Ти радий, що я повернулася до тебе?

— Ти...— мовив Девід.— Ти таки справді повернулася.

— А ти вже й не думав, що я повернуся. Вчора все було скінчено й загинуло без вороття, а сьогодні — ось вона я. Ти щасливий?

— Так.

— Пригадуєш ті дні, коли єдине, чого я хотіла, було засмагнути до темного? А тепер я найтемніша біла дівчина в світі.

— І найбілявіша. Достоту як слонова кістка. Так я завжди думаю. І гладенька, як слонова кістка.

— Я така щаслива і хочу, щоб усе в нас було, як колись. Що моє, те моє. Я не бажаю поступатись їй тобою, як робила це останнім часом, і нічого не залишати собі. З цим покінчено.

— Щоб дуже ясно, то ні,— сказав Девід.— Але ти справді знов почуваєш себе добре?

— Справді добре. Я ж не сумна, не похмура, не жалісна.

— Ти мила й весела.

— Усе дивовижно змінилося. Ми встановимо чергу,— пояснила Кетрін.— Сьогодні й завтра ти будеш мій. А наступні два дні — Марітин. О боже, як я хочу їсти! Це вперше за тиждень я відчула голод.

Повертаючись надвечір з пляжу, Девід і Кетрін проїхалися до Канна по паризькі газети і, перш ніж вернутися додому, посиділи в кафе й побалакали. Коли Девід перевдягся і прийшов до бару, Маріта сиділа там і читала книжку. Він упізнав свій роман. Той, котрого вона не читала.

— Добре поплавали? — спитала вона.

— Еге ж. Запливли дуже далеко.

— А з високих каменів ти пірнав?

— Ні.

— Я рада,— сказала вона.— Як Кетрін?

— Повеселішала.

— Атож. Вона дуже розважлива.

— А ти як? Усе гаразд?

— Усе добре. Ось читаю твою книжку.

— І як вона тобі?

— Це я зможу сказати тобі тільки післязавтра. Я читаю дуже повільно, щоб надовше вистачило.

— Ви що — уклали угоду?

— Начебто так. Але не варто дуже турбуватися ні про книжку, ні про моє ставлення до тебе. Воно не змінилося.

— Гаразд,— сказав Девід.— Але мені страшенно бракувало тебе сьогодні.

— До післязавтра,— мовила вона.— Ні про що не турбуйся.

Розділ двадцять перший

Наступний день в оповіданні був дуже поганий, бо задовго до полудня Девід зрозумів, що не потреба в сні відрізняє хлопця від дорослих чоловіків. Перші три години він був бадьоріший за них і попросив Джуму дати йому нести рушницю, але той лише похитав головою. Навіть не всміхнувся, а він же завжди був найліпшим Девідовим другом і навчав його полювати. «Вчора він сам дав мені рушницю,— подумав Девід,— а сьогодні я почуваю себе куди краще, ніж учора». Попервах так воно й було, але годині о десятій він зрозумів, що цей день буде такий самий, а може, й ще важчий за попередній. Думати, що він зможе йти по сліду на рівній нозі з батьком, було не меншою дурницею, ніж сподіватися здолати його в бійці. Зрозумів Девід і те, що річ тут не тільки у віці. Ті двоє були мисливці-професіонали, і, як він тепер розумів, тим-то Джума й не захотів марнувати навіть усмішки. Вони вгадували все, що робив дорогою слон, без слів показували один одному на найменші ознаки того, а коли триматися сліду ставало особливо важко, батько незмінно пропускав уперед Джуму. Коли вони спинилися біля струмка, батько сказав: