Слава ЗСУ!

Ще заглиблений у свої роздуми, залишаючись там, в оповіданні, він замкнув валізу із зошитами і вийшов з кімнати на кам'яні плити, що вели до тераси, де в крісельці під сосною, лицем до моря, сиділа Маріта. Вона читала й не почула, як Девід тихо переступав босими ногами. Він подивився на дівчину, і йому потепліло на душі. А потім згадав про оту безглузду жіночу угоду, повернув у дім і пройшов до їхньої з Кетрін кімнати. Кетрін у кімнаті не було, і він, усе ще сприймаючи Африку як цілковиту реальність, а все навколо як нереальне й фальшиве, вийшов на терасу поговорити з Марітою.

— Доброго ранку,— мовив він.— Ти не бачила Кетрін?

— Вона поїхала,— відповіла дівчина.— Просила переказати тобі, що скоро повернеться.

Нараз усе воно обернулося реальністю.

— Ти не знаєш, куди вона подалася?

— Ні,— сказала дівчина.— Сіла на велосипед та й покотила.

— О боже,— зітхнув Девід.— Вона ж не їздила на велосипеді, відколи ми придбали «бугатті».

— Це саме й вона сказала. А тепер знову їздитиме. Ну як, плідно попрацював?

— Ще не знаю. Завтра побачимо.

— Снідати будеш?

— Та не знаю. Пізно вже.

— Поснідав би.

— Піду опоряджуся,— сказав Девід.

Він прийняв душ і саме голився, коли з'явилася Кетрін. На ній була стара, ще з Гро-дю-Руа, сорочка й короткі, обрізані під коліньми полотняні штаненята. Обличчя її пашіло, сорочка потемніла від поту.

— Чудово прокаталася,— сказала вона.— Але я забула, як то доводиться м'язам, коли берешся нагору.

— Далеко їздила, Відьмо?

— За шість кілометрів,— відказала Кетрін.— Сущий дріб'язок, коли б не узвози.

— Тепер надто жарко їздити на велосипеді, хіба що тільки раннім ранком,— сказав Девід.— А проте я радий, що ти знов узялася до цього.

Кетрін уже стояла під душем, а коли вийшла з ванної, сказала:

— А тепер поглянь, які ми обоє засмаглі. Саме такі, як собі замишляли.

— Ти темніша.

— Не набагато. Ти теж страшенно темний. Поглянь на нас поряд.

Стоячи бік у бік, вони подивились одне на одного в довгому дзеркалі на дверях ванної.

— Ага, ми тобі до вподоби,— мовила Кетрін.— Це добре. Мені також. Ану, поклади руку сюди, побачимо, як воно буде.

Вона виструнчилась, і Девід поклав руку їй на груди.

— Ось я надягну одну із своїх облиплих сорочок, тоді зрозумієш, що я маю на думці,— провадила вона.— А кумедно, правда ж, що волосся в нас, коли мокре, стає зовсім безбарвне? Тьмяне, як морські водорості.

Вона взяла гребінця й зачесала собі волосся просто назад, так що воно стало таке, наче щойно з моря.

— Отак тепер і ходитиму знову,— сказала Кетрін.— Як у Гро-дю-Руа і тут на самому початку літа.

— Мені більш подобається, коли падає на чоло.

— А мені вже набридло. Та коли тобі подобається, я зроблю на чоло. Слухай, а чи не поїхати нам до міста й не поснідати в кафе?

— Хіба ти ще не снідала?

— Я хотіла почекати тебе.

— Гаразд,— сказав Девід.— То зараз же ходімо поснідаймо. Я також голодний.

Їм подали добрячий сніданок: яєчню з шинкою, каву з молоком, свіжі булочки, суничний джем,— а коли вони попоїли, Кетрін спитала:

— Може, з'їздиш зі мною до Жана? Сьогодні я митиму голову, то хочу й підстригтися.

— Я почекаю тебе тут.

— А може, все-таки зробиш мені ласку? Ти ж один раз уже зробив, і нікому це не зашкодило.

— Ні, Відьмо. Один раз зробив — і годі. Це як татуювання чи щось таке. І не проси.

— Це ж така дрібниця, але для мене важлива. Я хочу, щоб ми з тобою були однаковісінькі.

— Ми не можемо бути однаковісінькі.

— Ні, можемо, якщо ти погодишся.

— Я справді цього не хочу.

— Навіть як я скажу, що нічого в світі так не бажаю?

— Чом тобі не бажається чогось розумнішого?

— Бажається. Але я хочу, щоб ми були як викапані, і ти вже майже такий, і ніякого клопоту не треба. Все зробило море.

— То хай собі робить і далі.

— Я хочу сьогодні.

— І тоді, певно, будеш цілком щаслива.

— Я вже щаслива, бо ти погодишся, і тоді буду щаслива. Тобі ж приємно, коли я маю гарний вигляд. Сам знаєш, що приємно. Отак на це й подивися.

— Це дурна забаганка.

— Зовсім ні. Йдеться ж бо про тебе й про те, щоб зробити мені втіху.

— А коли я не погоджуся, як прикро це тебе вразить?

— Не знаю. Дуже прикро.

— Ну гаразд,— мовив Девід.— Усе воно справді так багато для тебе важить?

— Авжеж,— відказала вона.— Ой, дякую тобі. Цього разу воно не забере багато часу. Я сказала Жанові, що ми приїдемо, і він чекатиме на нас.