Слава ЗСУ!

«Зате мені не байдуже,— подумав Девід.— Я бачив його тоді при місячному світлі, і він ішов сам-один, а в мене був Кібо. А в Кібо був я. Слон не робив нікому ніякої шкоди, проте ми вислідили його аж сюди, куди він прийшов навідати свого мертвого товариша, і тепер збираємося вбити і його. Це я в усьому винен. Я його виказав».

Тим часом Джума вже знайшов дальший слід, зробив знак Девідовому батькові, і вони рушили вперед.

«Батькові не доконче вбивати слонів, щоб мати на прожиток,— думав Девід.— А сам Джума не знайшов би цього слона, коли б я його не побачив. Колись Джумі випала нагода зіткнутися з ним, але він спромігся тільки поранити старого велетня і вбити його товариша. Це ми з Кібо вистежили його, і мені не слід було нікому про це казати, промовчати, що ми його бачили, і тоді слон лишився б живий, а вони нехай би й далі цмулили пиво з тими своїми бібі30. Джума був такий п'яний, що ми насилу розбуркали його. Надалі я триматиму язика на припоні. Нікому ні про що більш не розкажу. Якщо вони вб'ють слона, Джума швидко проп'є свою частку бивнів чи просто купить собі ще одну бісову жінку. Чом же ти не допоміг слонові, коли мав таку змогу? Все, що ти мав зробити,— це не йти з ними другого дня. Та ні, це б їх не зупинило. Джума однаково пішов би. Не треба було їм розказувати. Ніколи нічого їм не розказуй. Зарубай це собі на носі. Ніколи нікому ні про що не кажи. Ніколи, нікому, ні про що».

Батько почекав, поки Девід наздожене їх, і дуже тихо промовив:

— Десь тут він і залишився. Не помандрував далі. Тепер ми ось-ось застукаємо його.

— Розтуди все це полювання,— дуже тихо озвався Девід.

— Що-що? — перепитав батько.

— Розтуди все це полювання,— не підвищуючи голосу, повторив Девід.

— Дивись мені не дотудикайся,— сказав батько і промовисто поглянув на нього.

«У тім-то й річ,— подумав Девід.— Він же не дурний. Тепер він усе зрозумів і ніколи вже мені не довірятиме. Воно й добре. Не треба мені його довіри, бо я більш ніколи нічого йому не скажу, нікому нічого не скажу. Ніколи, ніколи, ніколи».

Ось на цьому місці він і зупинився того дня. Він знав, що йому не вдалося написати про все так, як треба. Не зумів він змалювати ні того громаддя, яким постав перед ними слоновий череп, коли вони натрапили на нього в лісі, ні отих проритих жуками підземних ходів, що опинилися на видноті, мов покинуті штреки чи катакомби, коли слон зрушив з місця череп. Не відтворив як слід дивовижної довжини вибілених кісток і того, як кружляли коло них сліди великого слона, і як він сам, ідучи по тих слідах, немовби навіч побачив величезного звіра, що обходив місце трагедії, а потім побачив і те, що бачив тоді слон. Не спромігся належно показати ні оту широченну стежину, що скидалася на справжню дорогу крізь ліс, ні обтерті слоновими боками гладенькі стовбури дерев, ні того, як перетиналися з нею інші стежини, нагадуючи схему паризького метро. Не зобразив, як крізь зімкнуті крони дерев пробивалося денне світло, а дещо вийшло в нього не таким, яким воно було саме тоді, а таким, яким поставало в пам'яті тепер. Річ була не у відстанях, бо всі відстані з часом змінюються, і якими ти пригадуєш їх тепер, такими вони й були. А от зміни в його ставленні до Джуми, до батька, до слона ускладнювалися знемогою, яка їх і живила. Втома поклала початок розумінню. Все почалося з розуміння, і, пишучи, він дедалі глибше усвідомлював це. Але справжнє, страхітливе розуміння було ще попереду, і він мав зобразити його не сумнівними риторичними фразами, а достеменно пригадати всі ті реальні речі, які його викликали. Завтра він доведе все до ладу, а тоді піде далі. Девід сховав зошити з рукописом до валізи, замкнув її і, вийшовши із своєї робочої кімнати, рушив до чільної частини готелю, де сиділа з книжкою Маріта.

— Снідати будеш? — запитала вона.

— Мабуть, краще випити.

— Ходімо до бару,— сказала вона.— Там не так жарко.

Вони пішли до стойки, сіли поряд на високі табурети, і Девід налив у склянку «Хейга» з холодною мінеральною водою.

— Що чути про Кетрін?

— Вона поїхала дуже весела й щаслива.

— А ти як?

— Щаслива, сором'язлива і досить спокійна.

— Така сором'язлива, що й поцілувати тебе не можна?

Вони обняли одне одного за плечі, і Девід відчув, як до нього повертається душевна цілісність. Він і не підозрював, як далеко сягає оте його роздвоєння і відчуження, бо, сідаючи писати, черпав снагу з якогось внутрішнього ядра, що його годі було розколоти, вищербити чи навіть колупнути. Девід знав про це, і в цьому полягала його сила, бо решта його єства легко піддавалася стороннім впливам.