Слава ЗСУ!

— Та начебто ні.

— Ну спи, спи,— сказала вона.— Дякую, що ти тут ночуєш.

— Я завжди тут ночую.

— А можеш і не ночувати.

— Ні.

— Я рада, що ти тут. На добраніч.

— На добраніч.

— Ти поцілуєш мене на сон грядущий?

— Ну звісно,— сказав Девід.

Він поцілував її, і то знову була Кетрін, така, як тоді, коли ото на час повернулась до нього.

— Пробач, що я знову так зірвалася.

— Не будемо ні про що говорити.

— Ти ненавидиш мене?

— Ні.

— Чи не могли б ми почати все спочатку, як я тоді надумала?

— Навряд.

— То чого ж ти тут?

— Тут моє місце.

— Це єдина причина?

— Я думав, може, тобі самотньо.

— Так воно й було.

— Всі ми самотні,— мовив Девід.

— Це жахливо, лежати разом у ліжку й бути самотніми.

— Ніякої ради на це немає,— сказав Девід.— Усі твої задуми й плани нічого не варті.

— Я ж нічого ще не встигла.

— Однаково всі вони безглузді. Мене вже аж нудить від усього цього безглуздя. Не тільки ж у тебе душа крається.

— Я знаю. Та, може, все-таки спробуймо ще раз? Я справді буду хороша. Я зможу. Я ж уже майже була.

— Обридло мені все це, Відьмо. Аж з душі верне.

— Ну спробуй ще раз, останній, задля мене й задля неї.

— Нічого з того не виходить, і все воно мені вже у печінках сидить.

— Вона казала, що ви гарно провели день і що ти був веселий і зовсім не пригнічений. Чом би не спробувати востаннє задля нас обох? Я так цього хочу.

— Ти багато чого так хочеш, а домігшись свого, враз про те забуваєш, і тобі на все начхати.

— Цього разу я просто повелася надто самовпевнено, а потім стала геть нестерпною. Ну прошу тебе, спробуймо ще раз!

— Давай-но спати, Відьмо, і облишмо цю розмову.

— Будь ласка, поцілуй мене ще,— попросила Кетрін.— Я спатиму, бо знаю, що ти поступишся. Ти ж завжди поступаєшся мені в усьому, тому що тобі й самому так хочеться.

— Ти рахуєшся тільки із своїми бажаннями, Відьмо.

— Неправда, Девіде. До того ж я — це і ти, і вона. Ось чому я так чинила. Я — це ми всі. Ти ж знаєш, правда?

— Спи, Відьмо.

— Я спатиму. Але спершу поцілуй мене, будь ласка, ще раз, щоб не було так самотньо.

Розділ двадцять четвертий

А вранці він знову йшов тим далеким схилом гори. Тепер слон уже не простував неухильно вперед, а начебто бродив без певної мети, час від часу зупиняючись підживитися, і Девід розумів, що вони ось-ось заскочать його. Він намагався пригадати свої тодішні почуття. Любові до слона він тоді ще не почував. Про це він має пам'ятати. Почував тільки смуток, породжений втомою, і тепер розумів, що таке вік. Сам ще надто юний, він уже усвідомлював, як воно бути дуже старим. Йому бракувало Кібо, а думка про те, що Джума вбив товариша їхнього слона, відвертала його від Джуми, і слон ставав йому наче брат. Тоді він уже знав, як багато означала для нього та ніч, коли він побачив слона в місячному світлі й подався за ним разом з Кібо, а потім підступив так близько, що розглядів обидва величезні слонові бивні. Але йому й на думку не спадало, що нічого кращого вже ніколи не буде. Тепер він розумів, що вони уб'ють слона, але нічого вдіяти не міг. Він сам прирік слона на смерть, коли побіг назад до селища й розказав про нього батькові та Джумі. «Вони вбили б і мене з Кібо, якби ми мали слонову кістку»,— подумав він, але одразу ж збагнув, що це неправда. Може, слон шукає тепер місце, де він народився, і вони уб'ють його там. Це довершило б для них успіх полювання. Вони б залюбки зробили це й там, де Джума вбив його товариша. То була б неабияка потіха. Вони дуже раділи б. Богом прокляті вбивці товаришів.

Вони вже підійшли до краю буйної хащі, і до слона лишалося зовсім недалеко. Девід уловлював нюхом його дух, і всі троє чули, як слон обламує гілки й як вони потріскують. Батько поклав руку Девідові на плече, щоб той зупинився й почекав поодаль, а тоді витяг із кишені торбинку з попелом, набрав чималу пучку й підкинув у повітря. Попіл, падаючи, полетів у їхній бік, отож батько кивнув до Джуми й, пригнувшись, подався за ним у хащу. Девід дивився, як зникають серед рясної зелені їхні спини. А от чути нічого не чув: обидва йшли зовсім безгучно.

Він стояв нерухомо й слухав, як годується слон. Дух його вчувався так само виразно, як і тієї місячної ночі, коли Девід підкрався до слона дуже близько й побачив його дивовижні бивні. Потім запала тиша, і він уже не чув духу слона. А тоді розлігся пронизливий зойк, гримнув постріл з рушниці 0,303 і одразу ж за ним, мов луною, двічі бабахнула батькова двостволка калібру 0,450; потім почувся шум, тріск і поступово став віддалятись, і тоді Девід кинувся в зарості й побачив переляканого Джуму із закривавленим обличчям та блідого й лютого батька.