Слава ЗСУ!

— Хочеш, я піду приведу Спадкоємицю? — спитала Кетрін.— Хай не думає, що я стану сперечатися через те, чий сьогодні день, або що ми тут нишком випиваємо вдвох.

— Не треба її приводити.

— А мені хочеться. Вона сьогодні опікувалася тобою, а я ні. Я ж насправді ще не сучка, Девіде. Це я тільки так поводжусь і розмовляю.

Чекаючи, поки повернеться Кетрін, Девід випив ще келих шампанського й переглянув газету, яку вона залишила на стойці. В самотині вино смакувало якось не так, і він приніс із кухні корка, щоб заткнути пляшку й знов поставити її у відерце з льодом. Та пляшка виявилась надто легкою, і, піднявши її проти світла, яке линуло у західне вікно, Девід побачив, що вина там лишилося зовсім обмаль, тому вилив його в келих, випив і поставив порожню пляшку на кахляну підлогу. Навіть випите отак одним духом вино на нього анітрохи не вплинуло.

Хвалити бога, тепер він опановував і мистецтво оповідання. Його остання книжка вийшла добра, бо в ній були живі люди й багато точних деталей, що робили розповідь правдоподібною. Справді-бо, він мав тільки пригадати все достеменно так, як воно було, вирішити, що залишити поза розповіддю, і тоді решта набирала потрібної форми. Потім він, звісно, міг, немовби орудуючи діафрагмою у фотокамері, затемнити чи вияскравити зображення й зосередити увагу на окремих деталях: як?, приміром, сяяло й пекло сонце і як здіймалося над землею імлисте марево. Він знав, що тепер це йому вдається.

Те, що сказала Кетрін про його оповідання, намагаючись завдати йому болю, навернуло Девіда на спогади про батька й про всі батькові задуми, яких він так і не спромігся здійснити. «А тепер,— подумки сказав собі Девід,— спробуй знову стати дорослим і подивитись на все, з чим ти зіткнувся, не дратуючись і не ображаючись, коли хтось не зрозумів і належно не оцінив того, що ти написав. Вона дедалі гірше розуміє твої твори. Одначе попрацював ти на славу, і, поки маєш снагу до роботи, тебе ніщо не дійме. Отож забудь поки що про себе й спробуй допомогти їй. А завтра тобі треба пройтися по всьому оповіданню й остаточно довершити його».

Але думати про оповідання Девід не хотів. Робота важила для нього над усе,— хоч важило для нього й чимало інших речей,— але він розумів, що письменник не повинен весь час перейматися нею, зайвий раз чіпати чи ворушити її — так само як не можна раз у раз прочиняти двері темної кімнати, щоб побачити, як проявляється негатив. «Облиш думати про оповідання,— звелів він собі.— Хоч який ти бісів дурень, але принаймні це маєш тямити».

Думки його звернулися до двох жінок, і він запитав себе, чи не слід знайти їх, поцікавитись, що вони збираються робити, і запропонувати поїхати на пляж. Зрештою, сьогодні Марітин день, і, може, вона чекає на нього. А може, ще вдасться врятувати бодай частину цього дня для всіх трьох. Можливо, жінки вже щось надумали. Отож треба піти й спитати їх. «То йди ж бо,— звелів він собі.— Не стій тут і не розмірковуй. А йди шукай їх».

Двері Марітиної кімнати були зачинені, і Девід постукав.

Перед тим жінки розмовляли, але тепер розмова урвалася.

— Хто там? — запитала Маріта.

Девід почув, як Кетрін засміялась, а тоді гукнула:

— Та хай там хто, заходьте!

Маріта щось сказала їй, і Кетрін озвалася знов:

— Заходь, Девіде.

Він відчинив двері. Жінки лежали поряд у великому ліжку, накрившись до підборіддя простирадлом.

— Будь ласка, заходь,— сказала Кетрін.— Ми чекали на тебе.

Девід поглянув на них обох: одну темноволосу й серйозну, другу — біляву й усміхнену. Маріта дивилася на нього й видимо хотіла щось сказати. Кетрін сміялася.

— Ти що — боїшся зайти, Девіде?

— Я заглянув мимохідь, спитати, чи не хочете ви поїхати купатись абощо,— мовив Девід.

— Я не хочу,— відказала Кетрін.— Спадкоємиця тут спала, от я й забралася до неї в ліжко. А вона була така добра, що дозволила мені залишитись. Вона тебе нічим не зрадила. Ані на крапелиночку. Ти не хочеш зайти і пересвідчитись, які ми тобі вірні, і вона, і я?

— Ні,— відповів Девід.

— Ну зроби ласку, Девіде,— не вгавала Кетрін.— Сьогодні такий гарний день.

— А ти хочеш їхати купатися? — спитав Девід Маріту.

— Я залюбки,— мовила вона, і далі накрита простирадлом.

— Теж мені святенники знайшлися,— пирхнула Кетрін.— Ну будьте ж ви розумніші. Іди до нас, Девіде.

— Я їду купатися,— сказала Маріта.— Девіде, вийди, будь ласка.

— Чого це ти його соромишся? — запитала Кетрін.— Він же бачить тебе на пляжі.

— Ось там, у бухточці, й побачить,— відказала Маріта.— Вийди, Девіде, прошу тебе.