Слава ЗСУ!

Дочитавши рукопис, Маріта обвинула його руками за шию і так міцно поцілувала, що на губі в нього виступила кров. Девід подивився на неї, машинально злизнув з губи кров і всміхнувся.

— Пробач, Девіде,— мовила вона.— Пробач мені, будь ласка. Я страшенно щаслива й пишаюся тобою ще дужче, ніж ти сам.

— Тобі сподобалося? — запитав він.— Ти відчула пахощі шамби, і чистий дух у хатині, і які гладенькі, геть витерті сидіння стільців у старійшин? А в хатині справді чисто, й долівка завжди підметена.

— Ну звісно. Про це ти писав у попередньому оповіданні. Я навіть бачу, як тримає голову Кібо, твій героїчний собака. І ти там такий милий герой. У тебе на сорочці лишилися плями від крові?

— Так. Вона розм'якла в кишені, коли я спітнів.

— Давай поїдемо до міста й відсвяткуємо цей день,— сказала Маріта.— Сьогодні нам вільно робити все, що ми захочемо.

Девід спинився біля стойки, налив собі віскі з холодною «Перр'є» і поніс склянку до своєї кімнати, а там випив половину й пішов під холодний душ. Потім надяг штани та сорочку й узувся в мокасини, щоб їхати до міста. Він радів, що оповідання вийшло добре, а ще дужче радів, що в нього є Маріта. Тепер він сприймав усе гостріше, ніж перед тим, але ні оповідання, ні Маріта нічого від цього не втратили, і ясність думки не викликала звичного смутку.

Що ж до Кетрін, то вона робила все, що їй заманеться, і далі робитиме те саме. Він визирнув надвір і відчув колишню щасливу безтурботність. День був такий, що тільки б літати. От коли б десь поблизу був аеродром, то він узяв би напрокат літака, підняв Маріту в повітря й показав би їй, що можна витворяти такого дня. Їй би це сподобалось. Та аеродрома поблизу немає. Отож дарма про це й думати. А була б справді потіха. Або на лижах покататися б. Ну, це можна здійснити місяців через два, як буде охота. Таки добре, їй-богу, що він сьогодні закінчив оповідання і що з ним Маріта. Вона тут, поруч, і ні тіні отих клятих ревнощів до роботи, бо вона розуміє, чого ти прагнув і чого досяг. Справді розуміє, а не прикидається. І я таки кохаю її, беру тебе за свідка, віскі, і тебе також, «Перр'є», давній мій друже «Перр'є», я завжди був тобі по-своєму вірний, чорт мене забирай. Як же все-таки добре, коли почуваєш себе так добре! Дурнувате почуття, але до цього дня воно якраз пасує, отож хай собі буде.

— Рушаймо, дівчинко,— мовив він, ставши в дверях Марітиної кімнати.— Що тебе затримує, крім твоїх прекрасних ніжок?

— Я готова, Девіде,— озвалася вона. На ній був тугий светр і штани, обличчя її променилося. Вона пригладила щіткою зачіску й подивилась на Девіда.— Як чудово, коли ти такий веселий.

— Та й день же сьогодні чудовий,— сказав Девід.— І нам так добре ведеться.

— Ти так думаєш? — спитала Маріта, коли вони йшли до машини.— Ти певен, що нам справді добре ведеться?

— Так,— відповів він.— Здається мені, сьогодні зранку чи, може, ще вночі настала переміна.

Частина четверта

Розділ двадцять п'ятий

Коли вони повернулися, машина Кетрін стояла біля готелю, праворуч від посипаної жорствою під'їзної дороги. Девід зупинив «ізотту» позаду, і вони з Марітою вийшли й мовчки рушили повз порожній низенький голубий автомобільчик до кам'яних плит садової доріжки. Поминули замкнені двері й розчинені вікна Девідової робочої кімнати, а тоді Маріта зупинилася проти своїх дверей і сказала:

— Ну бувай.

— Що ти робитимеш до вечері? — запитав Девід.

— Не знаю,— відповіла вона.— Буду тут, у своїй кімнаті.

Він подався далі до чільних дверей готелю. Кетрін сиділа у вітальні біля бару й читала паризький випуск «Нью-Йорк геральд». На стойці перед нею стояв келих і півпляшки вина. Вона звела очі на Девіда.

— Чого це ви так рано?

— Пообідали в місті й приїхали,— відказав Девід.

— Як твоя повія?

— До повій ще не докотився.

— Я про ту, для котрої ти пишеш свої оповідки.

— Он як. Оповідки....

— Так. Оповідки. Оті похмурі й жалісні історійки про своє дитинство й про свого вічно п'яного облудника батечка.

— Не був він облудником.

— А хто ж, як не він, обдурив дружину і всіх своїх приятелів?

— Ні. Тільки самого себе.

— Ти ж сам зобразив його жалюгідним нікчемою в отих своїх останніх сценках, чи начерках, чи, власне, пустопорожніх анекдотах.

— В оповіданнях, ти хочеш сказати.

— Це ти називаєш їх оповіданнями,— відрубала Кетрін.

— Так,— мовив Девід і налив собі келих чудового холодного вина, що дуже пасувало й до ясного погожого дня, й до освітленої сонцем вітальні в охайному, затишному готелі, але не змогло зняти тягар з його змертвілої, застиглої душі.