Слава ЗСУ!

Закінчивши оповідання, Девід зрозумів, що всю історію подано через сприйняття юного героя. Він перечитав рукопис, добачаючи прогалини, які треба було заповнити, аби перший-ліпший читач мав таке враження, ніби все воно діялося насправді, і позначаючи їх на берегах аркушів.

Він пригадав, як слон утратив усю свою гідність, тільки-но змертвіло його око, і як, незважаючи на вечірню прохолоду, почало роздиматись його мертве тіло, коли вони з батьком повернулися з речовими мішками. То був уже не слон, а сіра й зморшкувата набрякла туша з величезними, поцяткованими рудим і жовтим бивнями, заради яких його і вбили. Подекуди на бивнях запеклася кров, і Девід сколупнув нігтем великого пальця кілька темних, схожих на сургуч, засохлих крапель і поклав у кишеню сорочки. Ото й усе, що лишилося в нього на згадку про слона, коли не рахувати пробудженого усвідомлення самотності.

Увечері біля вогнища, коли різницьку роботу було завершено, батько спробував завести з Девідом розмову.

— Він же був убивця, Деві,— почав він.— Джума каже, ніхто не знає, скількох людей він убив.

— А вони ж усі намагалися вбити його, хіба ні?

— Ну звісно,— відказав батько.— Такі бивні...

— То який же він тоді вбивця?

— Розумій як хочеш,— сказав батько.— Жаль, що ти так розтривожився через нього.

— Жаль, що він не вбив Джуму,— мовив Девід.

— По-моєму, це вже трохи занадто,— сказав батько.— Джума твій друг, ти ж знаєш.

— Більше не друг.

— Не треба казати йому цього.

— Він сам знає,— сказав Девід.

— Мені здається, ти несправедливий до нього,— підсумував батько, і вони більш не говорили про це.

А коли все те нарешті лишилося позаду і вони щасливо повернулися до селища з бивнями й прихилили їх, звівши докупи гострі кінці, до стіни зліпленої з гілляччя та мулу хатини, і бивні були такі довгі й товсті, що, навіть доторкнувшись до них, ніхто не вірив своїм очам і ніхто, навіть Девідів батько, не міг дотягтися бодай до того місця, де вони загиналися, починаючи сходитись кінцями; а й Джуму, й Девідового батька, й самого Девіда, і носіїв, що доправили бивні до селища, вже добре підпили й пили далі, всі вважали за героїв, а Кібо — за собаку героя, батько спитав Девіда:

— Хочеш, помиримося, Деві?

— Гаразд,— відповів він, бо вже твердо вирішив, що відтепер більш нічого батькові не розкаже.

— Я дуже радий,— мовив батько.— Так куди простіше й краще.

Потім вони сиділи в затінку великої смоковниці, на стільцях старійшин, поруч із прихиленими до стіни хатини бивнями, й пили саморобне пиво, яке подавали в гарбузових чашах молода дівчина та її менший братик, тепер уже не надокучливий причепа, а служка героїв, який сидів там-таки в пилюці поряд з героїчним собакою героя, а сам юний герой тримав у руках старого півника, якого щойно піднесли в чин улюбленого бойового півня героя. Вони сиділи й пили пиво, а тим часом загучав великий барабан, скликаючи люд на нгому32.

Щасливий, спустошений і гордий, Девід вийшов із своєї робочої кімнати й повернув на терасу, де чекала на нього Маріта, сидячи проти сонця ясного осіннього ранку, про який Девід і не підозрював. А ранок був чудовий — тихий і прохолодний. Море внизу лежало рівне, спокійне, і ген по той бік затоки біліла дуга Канна з темними горами позаду.

— Я дуже кохаю тебе,— мовив Девід до темноволосої дівчини, коли вона підвелась йому назустріч. Тоді обняв її, поцілував, і вона сказала:

— Ти закінчив оповідання.

— Авжеж,— підтвердив він.— А чом би й ні?

— Я кохаю тебе й пишаюся тобою,— сказала Маріта.

Вони підійшли до краю тераси і, обнявшись, задивилися на море.

— А ти як, дівчинко?

— Мені дуже добре, я дуже щаслива,— відповіла вона.— Ти сказав, що кохаєш мене, чи це просто ранок такий гарний?

— Ранок гарний,— мовив Девід і знову поцілував її.

— Можна прочитати оповідання?

— Навряд чи варто такого чудового дня.

— А я хочу прочитати, аби відчути те саме, що відчуваєш ти, а не просто радіти з тобою, наче я твоя собачка.

Девід дав їй ключ і, коли вона принесла зошити й сіла читати біля стойки бару, примостився обіч неї й теж почав перечитувати оповідання. Він розумів, що чинить негарно й по-дурному. Ніколи раніше він такого собі не дозволяв, бо це суперечило всім його поглядам на письменницьку працю, але сьогодні докірлива думка майнула в нього тільки в першу мить, коли він обняв Маріту за стан і втупив очі у власне письмо на лінійованому папері. Він не міг перебороти бажання читати разом з нею і поділяти те, чого ніколи ні з ким не поділяв і чого, як він вважав, не можна й не треба поділяти.