Слава ЗСУ!

— Ходім поплаваємо, Кетрін,— урвала її Маріта.— Чогось мені холоднувато стало.

— Атож, кошик для письменника — вкрай необхідна річ,— не вгавала Кетрін.— Я вже не раз думала була, чи не придбати йому якийсь справді видатний кошик, щоб був гідний його. Але ж він ніколи не викидає нічого з того, що пише. А пише в отих сміховинних дитячих зшиточках, і ні сторіночки в кошик. Тільки щось там викреслює, а потім приписує впоперек збоку. Вся його творчість — це справжня облуда. Не кажучи вже про те, що він ліпить орфографічні й граматичні помилки. Ти не знала, Маріто, що він спотикається на граматиці?

— Бідолашний Девід,— мовила Маріта.

— Ну, а з французькою справи, звісно, ще гірші,— провадила Кетрін.— Ти ж не бачила, як він намагається писати по-французькому. У розмові він ще може замилити очі отим своїм кумедним жаргоном. Але, по суті, він просто неписьменний.

— Чистий жах,— докинув Девід.

— Я так пишалася ним,— правила своєї Кетрін,— а потім виявилось, що він нездатен написати без помилок звичайнісінької записки. Правда, тепер ти сама зможеш писати за нього по-французькому.

— Ta gueule33,— весело мовив Девід.

— Оцим він і бере,— сказала Кетрін.— Солоними жаргонними слівцями, що здебільшого вийшли з ужитку ще до того, як він їх завчив. Його французька дуже барвиста, але писати нею він не годен. Він справді неписьменний, Маріто, і ти сама в цьому пересвідчишся. А який у нього страхітливий почерк! Ні писати, ні говорити, як належить пристойній людині, він жодною мовою не вміє. А надто своєю рідною.

— Бідолашний Девід,— повторила Маріта.

— Я не можу сказати, що віддала йому найкращі літа свого життя, бо живу з ним тільки від нинішнього березня, але що найкращі місяці — то це точно. Так чи так, а в ці місяці я найбільше тішилася життям, і він мені, звісно, в цьому допомагав. Шкода, що все воно скінчилося цілковитим розчаруванням, але нічого не вдієш, коли виявляється, що твій чоловік не вміє грамотно писати та ще й віддається таємному сороміцькому гріху над сміттєвим кошиком, повним вирізок зі штемпелем агентства «Ромейке» чи як його там. Будь-яка жінка на моєму місці занепала б духом, і я чесно заявляю, що не хочу далі з цим миритися.

— То взяла б ті вирізки й спалила,— сказав Девід.— Це був би найрозумніший вихід із становища. Ну, а тепер не хочеш піти поплавати, Відьмо?

Кетрін лукаво поглянула на нього.

— Як ти здогадався, що я це зробила? — спитала вона.

— Що ти зробила?

— Спалила вирізки.

— Невже, Кетрін? — запитала Маріта.

— А таки спалила,— сказала Кетрін.

Девід устав і подивився на неї. Йому аж у грудях похололо. Так наче зайшов за поворот гірської дороги, а далі дороги немає, попереду — прірва. Маріта й собі підвелась. А Кетрін дивилася на них, і обличчя її було спокійне і вдумливе.

— Ходім поплаваємо,— запропонувала Маріта.— Запливем аж до кінця мису, а тоді назад.

— Я рада, що ти нарешті виявила люб'язність,— сказала Кетрін.— А то я вже давно хочу у воду. Стає таки справді холоднувато. Ми забуваємо, що вже вересень.

Розділ двадцять шостий

Вони одяглися ще на березі, і Девід, узявши сумку з пляжними речами, перший рушив крутою стежкою туди, де серед сосон їх чекала стара «ізотта». Жінки сіли позаду, Девід — за кермо, і в м'якому надвечірньому світлі вони поїхали назад до готелю. Дорогою Кетрін поводилася спокійно, і всі, хто траплявся назустріч, напевне, приймали їх за звичайнісіньку собі компанію, що повертається з післяполудневого відпочинку на одному з безлюдних естерельських пляжів. Коли вони залишили машину на під'їзній дорозі, військових кораблів уже не було видно, і море за соснами лежало тихе й голубе. Вечір видався такий самий ясний і гарний, як і ранок.

Вони підійшли до готелю, і Девід заніс сумку до комори й поставив на підлогу.

— Дай я візьму речі,— сказала Кетрін.— їх треба просушити.

— Пробач,— відказав Девід. Тоді повернувся, вийшов надвір і попростував до своєї кімнати в кінці будинку. Там він одразу ж відчинив велику валізу. Стосика зошитів з оповіданнями на місці не було. Так само не було й чотирьох конвертів, ущерть напакованих вирізками. Залишилися тільки зошити із записами до повісті.

Девід зачинив і замкнув валізу, тоді обшукав шухляди шафи й усе, що можна було обшукати в кімнаті. Він не вірив, що оповідання пропали. Не вірив, що Кетрін могла знищити їх. На пляжі він подумав був, що вона здатна на таке, але й тоді ця думка здалась йому неймовірною, і він відкинув її. Усі вони трималися спокійно, обачливо й рівно, як і належить триматись у разі небезпеки, надзвичайних обставин чи катастрофи, але важко було припустити, що таке й справді може статися.