Слава ЗСУ!

Девід позичив у офіціанта олівець і почав множити два долари п'ятдесят центів на тисячу. Це було неважко. Десять відсотків від цієї суми становили двісті п'ятдесят доларів. А як помножити на п'ять, то виходило тисяча двісті п'ятдесят. Відняти від них сімсот п'ятдесят авансу. Залишається п'ятсот доларів, що належать йому за перший тираж.

Тепер другий тираж. Скажімо, дві тисячі примірників. Це ще дванадцять з половиною відсотків від п'яти тисяч доларів. Принаймні так зумовлено в угоді. Виходить шістсот двадцять п'ять. Та, може, дванадцять з половиною відсотків платять тільки після десяти тисяч примірників. Ну, коли й так, усе одно він матиме ще п'ятсот доларів. А разом — тисячу.

Він узявся читати критичні відгуки і раптом побачив, що, сам того не помітивши, вже випив свій вермут. Тоді він замовив ще склянку й повернув офіціантові олівець. Він ще сидів і читав вирізки, коли до кафе зайшла дружина зі своїм важким пакетом листів.

— А я й не знала, що тобі їх прислали,— мовила вона.— Ану, дай подивитися. Будь ласка, я теж хочу глянути.

Офіціант приніс їй вермуту і, ставлячи склянку на столик, побачив на газетній вирізці в її руках фотографію.

— C'est Monsieur2? — спитав він.

— Так,— відказала вона й підняла вирізку вище, щоб він побачив.

— Тільки інакше вдягнений,— сказав офіціант.— Тут пишуть про ваше одруження? А фотографія мадам теж є?

— Ні, не про одруження. Це відгуки критики про книжку мосьє.

— Грандіозно,— сказав вражений офіціант.— А мадам теж письменниця?

— Ні,— відказала вона, не підводячи очей від вирізок.— Мадам — хатня господарка.

Офіціант іронічно засміявся.

— Певне, мадам знімається в кіно.

Молодята ще якийсь час читали відгуки, тоді дружина поклала вирізку, яку перед тим читала, і промовила:

— Мене страх бере від цих відгуків і від усього, що в них пишуть. Як ми можемо бути такими, які ми є, і жити так, як ми живемо, і робити те, що ми робимо, а ти щоб був такий, яким тебе зображено в цих папірцях?

— Про мене писали й раніше,— відказав Девід.— Воно таки шкодить, але це скоро минається.

— Вони жахливі,— сказала вона.— Вони можуть занапастити тебе, якщо ти зважатимеш на них і віритимеш їм. Ти ж не думаєш, ніби я вийшла за тебе заміж, бо ти той, про кого пишуть у цих вирізках, ні?

— Ні. Але я хочу їх прочитати, а потім ми запечатаємо їх у конверт і сховаємо.

— Я розумію, що тобі треба їх прочитати. І не хочу вдавати із себе дурнятко. Та тримати їх при нас, навіть у запечатаному конверті, це чистий жах. Однаково, що возити із собою урну з чиїмось прахом.

— Більшість жінок не тямили б себе від щастя, якби про їхніх бісових чоловіків так добре писали в газетах.

— Я не «більшість жінок», а ти не «мій бісів чоловік». Знаю, я жінка норовиста, і ти також норовистий. То, будь ласка, не треба сваритися. Ти прочитай їх і, якщо знайдеш там щось корисне для себе або щось розумне, таке, чого ми ще не знаємо про твою книжку, розкажеш і мені.

— Я вже заробив за цю книжку деякі гроші,— сказав Девід.

— Це чудово. Я така рада. Але ж ми й так знаємо, що книжка добра. І якби ті критики сказали, що вона нічого не варта, і ти не заробив би за неї ані цента, я б однаково так само пишалась і раділа.

«А я ні»,— подумав він. Але вголос цього не сказав. Потім узявся читати далі газетні вирізки, розгортаючи їх, а тоді знову згортаючи й складаючи в конверт. Дружина сиділа поруч, розкривала свої листи й неуважливо перебігала їх очима. Потім задивилася на море. Обличчя її вкривала золотисто-коричнева засмага, волосся вона зачесала просто назад з чола, так, як воно лягло, коли вона вийшла з води на пляжі, і там, де було підстрижене нанівець, на потилиці й на скронях, воно вже вигоріло на сонці й здавалося на тлі темно-смаглої шкіри золотисто-білявим. Вона видивлялась на море, і очі її були дуже сумні. Потім знову взялася до листів. Один лист був довгий, надрукований на машинці, і його вона прочитала дуже уважно. А решту й далі тільки розкривала і переглядала. Девід позирнув на неї і подумав, що вона робить це так, ніби лущить горохові стручки.

— Що там у листах? — спитав він.

— Є вкладені чеки.

— Великі?

— Два.

— Це добре.

— Не ухиляйся отак від свого запитання. Ти ж завжди твердив, що тобі до цього байдуже.

— А хіба я щось сказав?

— Ні. Ти просто ухилився.

— Пробач,— мовив він.— То які ж суми в тих чеках?

— Не дуже великі. Але нам придадуться. Ці гроші покладено в банк на моє ім'я, бо я вийшла заміж. Я ж казала тобі, що найкраще нам одружитися. Звісно, як капітал вони нічого не важать, зате їх можна витрачати. Нам вільно розтринькати їх, і нікому це не зашкодить, бо на те вони й призначені. Вони не мають відношення ні до щорічного доходу, ні до того, що я дістану, коли досягну двадцяти п'яти років чи, як бог дасть, коли доживу й до тридцяти. Ці гроші наші, і ми можемо робити з ними все, що хочемо. Тепер жодному з нас якийсь час не доведеться турбуватися про баланси й таке інше. Отак усе просто.