Слава ЗСУ!

Сашко стис руками вузлик, підвів голову й зітхнув.

— Чого зітхати? — сказав Льонька. — Зітханнями нічого не зарадиш. Треба кумекати, що і як. Додому ж ми не підемо?

— Ні, — зітхнув Сашко.

— Ну, то треба шукати лігва, де можна було б кимарити.

— Треба, — погодився Сашко.

Товариші задумались.

— Є, — сказав Льонька. — Еврика! У флігелі під сходами є комірчина, давай туди…

Вони встали й пішли до флігеля. У сходах, по яких вони вчора піднімалися на дах, кілька сходинок провалилось, і утворилася щілина.

Товариші пролізли через неї і опинились у вузькій темній комірчині. Льонька запалив сірник… Жовтуватий вогник млів і миготів у тумані. Оглянувши приміщення, товариші зіщулилися.

Цегляні стіни комірки були слизькі від вогкості… Коричневий мох звисав з них рваними клаптями… На підлозі лежали навалені старі матраци, розірвані та брудні… Ноги в'язли в сірій мачулі, що злиплася від вогкості…

— Комфорт відносний, — сказав Пантелєєв, і, хоча вимовив він це посміхаючись, голос його пролунав глухо й неприємно.

— Бридко спати на цій гидоті, — поморщився Сашко і штовхнув ногою в купу мачули.

— Що ж робити? Нічого, брат, звикай.

Льонька, якому доводилось у житті почувати й не в таких нетрях, подаючи приклад, приглушив у собі огиду й опустився на мокре, незатишне ложе.

За ним ліг і Сашко.

Трохи поговорили. Розмови були сумні й усі зводилися до безвиході становища, в якому опинилися хлопці.

Потім вони заснули й проспали годин шість. Розбудили їх яскраве світлові грубий голос. Сламники прокинулися, схопились.

В отвір на стелі просовувалася чиясь голова й рука, яка тримала ліхтар.

— Вставай, вставай! Бач, уляглись….

Це був Мефтахудин.

Товариші остаточно прочумались і сиділи, сумно позіхаючи.

— Шкода тобі, чи що? — протягнув Льонька.

— Не шкода, а не можна… Віктор Миколайович сказав: шукай весь будинок, якщо сплять — витягни.

— Сволота, — пробурчав Сашко.

— І взагалі, тут спати не можна.

— Чому не можна? — спитав Пильников.

— Сипчики ходять.

— Які сипчики? — здивувався Сашко.

— Сипчики… З шпалирами й гвинтівками.

— Сищики, напевно, — вирішив Льонька. — Він хоче залякати нас. Ні, Мефтахудин, — звернувся він до сторожа. — Ми звідси не підемо… Йти нам нікуди.

Мефтахудин трохи посопів, потім голова й руки з ліхтарем зникли, і чоботи татарина застукотіли по сходах униз.

Товариші знову полягали. Засипати було вже важче. У комірчину пробрався холод, сламники тремтіли, лежачи під Сашковим пальтом і під двома рваними, мокрими матрацами.

— Давай розкладемо вогонь, — запропонував Льонька.

— Ти що! — злякався Пильников. — Тут солома і все… Ні, ще пожежу зробимо.

— Дурниці.

Льонька виліз із-під купи матраців і заходився розчищати мачулу, поки не показалася брудна кам'яна підлога.

Тоді на середину утвореного кола він поклав невеликий пучок мачули й запалив сірника. Вогка мачула не горіла.

— У тебе немає паперу? — спитав Пантелєєв.

— Ні, — відповів Сашко, — у мене книжки, а книжки рвати шкода.

Льонька порився за пазухою і витяг паперовий згорток.

— Що це? — спитав Сашко.

— Генріх Гейне, — протягнув Льонька жалісним голосом і в темряві сумно посміхнувся.

Він зібгав один аркуш і підпалив його. Полум'я лизнуло папір, погасло, задиміло й знову спалахнуло.

— Присовуйся сюди, — сказав Льонька.

Сашко посунувся.

Вони спалили майже весь переклад Гейне, коли на сходах почулися кроки. Обпікши долоні, Льонька миттю погасив вогонь.

В отвір знову просунулася рука з ліхтарем і цього разу вже дві голови. Почувся голос Сашкеця.

— Гей ви, мудрагелі! Вилазьте!

Пильников і Пантелєєв притулилися до стіни і мовчали.

— Ну, живо!

— Лізьмо, — шепнув Льонька.

Вони по одному вилізли через отвір на сходи. Вилізли заспані та брудні, облиплі мокрою мачулою та соломою.

Нічого не сказавши, почали спускатися вниз.

Сашкець і Мефтахудин провели їх до воріт. Сашкець стояв, всунувши рукав у рукав, і щулився.

— Недобре, дядю Сашо, — сказав Пильников.

— Що ж робити, голубчики, — розпорядження Віктора Миколайовича, — відповів Олмикпоп. І, зачиняючи хвіртку, додав: — Щасливо!

На вулиці було холодно й темно.

Ліхтарі вже погасли, місяця не було, і зірки тьмяно миготіли у просвітах між хмарами.

Сашко і Льонька повільно йшли великим темним проспектом. Пройшли повз залитий вогнями ресторан.

— Сволота, — буркнув Сашко.

Це стосувалося непманів, які бенкетували в цей пізній нічний час.