Слава ЗСУ!

Всі сплять, тільки Льонька Пантелєєв та Янкель, мрійливо дивлячись у вікно, пошепки розмовляють. Сламникам не спиться. Їхні ліжка стоять якраз біля вікна, і прохолодне повітря освіжає та бадьорить гарячі тіла.

— Ну й погода, — зітхає Янкель.

— Так, погода чудова, — відповідає Пантелєєв.

Янкель хвилину мовчить і чухає голову, потім раптом несподівано каже:

— Ех, Льонько! Сказати тобі? Задумав я одну штуку!..

— Яку?

— Ти тільки не смійся, тобі скажу.

— Чого ж сміятися, — обурюється Пантелєєв. — Хіба ми з тобою не сламники?

— Правда, — каже Гришко. — Ми з тобою наче брати.

— Звичайно, брати. Ну?

— Що ну?

— Яку штуку?

— Є в мене, розумієш, одна мрія, — тихо каже Янкель, розчулено дивлячись на шматочок неба, що видніється з-за віконної рами. — Хочу я, брат, кіноартистом стати.

Пантелєєв здригається і швидко підводить голову над подушкою.

— І ти?

— Що — і ти?

— І ти про це мрієш?

— А хіба й ти? — здивувався Янкель, і Пантелєєв ніяково признається:

— І я. Тільки я хочу режисером бути. Артиста з мене не вийде. Я в Меизелінському пробував… Дикція у мене непідходяща.

— А в мене яка? Підходяща? — цікавиться Гришко, який має досить неясне уявлення про те, що таке дикція і з чим її їдять.

— У тебе — добра, — каже Пантелєєв. — Ти всі літери підряд вимовляєш. А я гаркавлю…

Навіть у темряві видно, як Льонька почервонів. Янкелеві стає шкода сламника.

— Нічого, — каже він, втішаючи друга, і, помовчавши, великодушно додає: — Зате я малювати не можу. Я — дальтонік.

Це важливіше за дикцію. Пантелєєв приголомшений. Хвилину він мовчить і міркує, потім питає:

— Руки тремтять?

— Ні, руки не тремтять, а я кольори погано розбираю. Не відрізняю, де червоне, де зелене. А взагалі, ти знаєш, це здорово, у нас з тобою спільна мрія.

— Ще б пак, — згоджується Пантелєєв. — Удвох легше буде. Адже я, ти знаєш, давно вже думав: як вийду з Шкіди, — так одразу в Одесу на кінофабрику. Попрошуся хоч в учні і вчитимусь на режисера.

— А мене візьмеш?

— Куди?

— В Одесу.

— Чудило. Я тебе не тільки в Одесу, я тебе на головну роль візьму.

— А які ти фільми ставитимеш?

— Ну, це ми ще подумаємо. Революційні, звісно…

— Як ото «Червоні дияволята»?

— Хе! Ще навіть кращі.

Янкель уже загорівся.

— А ти знаєш, це ж не так і складно все. Вийдемо з Шкіди, одержимо випускне і — гайда на південь. Ех, навіть подумати приємно! Сонце… пальми там усякі… виноград… Чорне море… Шиково заживемо, Льонько, га?

У Янкеля, який за все життя не виїжджай з Пітера далі Лігова й Петергофа, уявлення про південь дуже райдужне. Навчений життєвим досвідом Льонька трохи охолоджує його запал.

— А гроші? — питає він, іронічно посміхаючись.

— Які гроші?

— Як які? А на що житимем? Та й на дорогу… Зайцями ж не поїдемо.

— А що? Хіба важко?

— Ні, з мене досить, — каже похмурим голосом Льонька.

Янкель задумується, вражений вагомими аргументами сламника. Він пильно дивиться у вікно, за яким синіє нічне пітерське небо, і раптом радісно скрикує:

— Еврика!

— Ну?

— Гроші треба зібрати.

— Спасибі! Дуже вам вдячний. Дуже дотепна ідея.

— А що? Звичайно, дотепна. Почнемо відкладати зараз же, з цієї хвилини. Диви, до виходу й назбираємо чималу суму.

Янкель трохи підіймається, стягує з табуретки свої штани і діловито длубається в кишенях. Потім витягує звідти два папірці й показує сламникові.

— Ось. Від слів переходжу до діла. Роблю перший внесок. У мене два лимони є. Якщо й у тебе є — давай у спільну касу.

Пантелєєв вносить у спільну касу три мільйони.

— Початок зроблено, — врочисто заявляє Янкель, засовуючи п'ять мільйонів карбованців у обшарпану сірникову коробочку.

Для більшої урочистості сламники скріплюють свій союз міцним рукостисканням.

І довго ще шелестять у тиші приглушені голоси, довго не можуть заснути сламники і все розмовляють, будують плани і мріють. Інколи в їхню розмову вривається гавкання собаки, свист міліціонера або несамовитий викрик п'яниці, якого хміль завів у незнані краї.

♦

Дедалі частіше помічають шкідці, як відокремлюються і шепочуться між собою сламники Янкель та Пантелєєв. Сядуть у кутку осторонь від усіх і довго про щось говорять, палко сперечаються. Спершу не звертали уваги. Сламники ж усе-таки, мало які у людей спільні справи. Але далі стало гірше — обоє зовсім здичавіли, відокремилися від колективу, і дійшло до того, що ні той, ні другий не приходили на засідання Цека.