Слава ЗСУ!

— Винні, хлопці, побуянили, погарячкували.

Япончик пам'ятає ці слова, сказані відверто на засіданні Цека. Не забув він і про те, що й йому теж довелося визнати свою помилку: питання про членство в Юнкомі вирішено компромісно — до організації «Юних комунарів» приймають тепер кожного, за кого поручиться хоча б один член Цека.

♦

— Янкель, а в чому мені виходити? Ти мені костюм давай, і щоб неодмінно шаровари широкі, — гуде Купець, насідаючи на Янкеля. Він грає в п'єсі себе самого, тобто купця-жмикрута, і тому вважає, що має право вимагати до своєї особи належної уваги.

— Гаразд, Купочко, дістанемо, — ніжно тягне Янкель, болісно думаючи над нерозв'язаним питанням, з чого зробити декорації. Завтра вже спектакль, а в нього досі немає ні костюмів, ні декорацій.

Янкель — постановник, але де ж Янкелеві дістати такі рідкісні у шкідському вжитку речі, як телефон, гвинтівки, револьвер, капелюх? А треба дістати. Янкель одмахується від напосідливих акторів. Янкель мчить нагору — стукає до Еланлюм.

— Увійдіть.

— Елло Андріївно, вибачте, у вас немає жіночого капелюшка? А потім ще потрібен кортик для спектаклю, і що у вас, я бачив, здається, висів на стінці японський штик…

Еланлюм дає і штик, і кортик. Еланлюм любить хлопців і хоче допомогти їм. Вона все дає, навіть капелюшок знайшла, кругленький такий, з квіточками.

Від Еланлюм Янкель тим же алюром прямує до Вікмиксора.

— Вікторе Миколайовичу, декорацій, бутафорії немає. Вікторе Миколайовичу, ви знаєте, якби можна було взяти з комори штук десять американських ковдр! Га?

Вікмиксор мнеться, боїться: а що як украдуть ковдри, а потім вирішує:

— Можна. Але…

— Але?..

— Ти, Черних, відповідатимеш за пропажу.

Янкелеві зараз байдуже, аби свої обов'язки виконати, одержати.

— Добре, Вікторе Миколайовичу. Звичайно. Відповідаю.

Через десять хвилин під загальне радісне ревіння Янкель крекчучи вносить на спині величезну паку з ковдрами. Тут і завіса, і куліси, й декорації.

— Браточки, а зал! Зал! Його ж треба прикрасити, — жалібно причитає Мамочка.

Всі зупиняються.

— Авжеж, треба.

Хлопці збентежені, морщать лоба — придумують.

— Ялинок би, і досить.

— Так, ялинок непогано було б.

— Ура, знайшов! — кричить Окраєць,

— Ну, кажи.

— Ялинки є.

— Де?

Весь акторський склад разом з режисером й постановниками вичікувально втупився в Окраєнцію.

— Де???

— Є, — переможно каже він, піднявши палець. — У нас є, на Волковому кладовищі.

— Дурень!

— Ідіот! — чуються збуджені голоси, але Окраєць стоїть на своєму:

— Чого ви лаєтесь. Їдьмо хто-небудь зі мною, ялинок привеземо до біса. Віночків усяких.

— З могил?

— А що такого? Байдуже. Небіжчики не образяться.

— А воно, мабуть, і справді можна.

— Непогано.

— Їдьмо! — раптом кричить Бобер.

— Їдьмо! — заражається настроєм Джапарідзе. Усі троє просять у вихователя дозволу і їдуть, як на подвиг, нанучувані всією школою. Ті, що лишилися, намагаються працювати, репетирувати, але репетиція не клеїться: всі думки там, на Волковому. Тільки б не запоролися хлопці.

Чекають довго. Кальмот деренчить на мандоліні. Він виступає в концертному відділі, і йому треба репетирувати свій помер за програмою, але з репетиції нічого не виходить. Тоді, кинувши мелодію, він переходить на акомпанемент і нудно тягне:

У кицьки чотири ноги-и-и, Позад її довгий хвіст. Чіпати її не моги-и-и За її малий зріст, малий зріст.

А в цей час три відважних мандрівники блукали по тихому кладовищу й робили своє діло.

— Ех і віночок же! — захоплювався Дзе, дивлячись на величезний вінок з ялини, оповитий жерстяною стрічкою.

— Не треба, не чіпай. Це з написом. Шкода. Братимемо тільки пусті.

На кладовищі тихо. Сюди рідко хто заходить. Час не такий, щоб по кладовищах вештатися, поміж могил. У проходах навколо хрестів і склепів шарудить осінній вітер, листочки намоклі ледве підкидає, від землі відриває, ніби знову хоче опале листя до гілок кинути й літо повернути.

Хлопцям у тиші краще працювати. Вже один мішок набили зеленню, вінками, гілочками і другий стараються наповнити. Забралися в глушину. подалі і спокійно очищають хрестики від зелені.

— А нащо їм? — міркує Дзе. — Їм уже не треба цих вінків, а нам вони якраз дуже потрібні. Ось цей, наприклад, віночок. Вистачить усього Достоєвського прибрати. І на Гоголя лишиться… Густий, свіжий, на весь зал вистачить.