Слава ЗСУ!

— Так, я вас залишаю. За вас поручилась уся школа, а сюди я вас привіз тільки для того, щоб ви почистили приміщення до приїзду школи. Завтра вона переїжджає з дачі.

♦

Шкіда переїхала з тріском. Як тільки трамвайні платформи зупинилися біля будинку і хлопці почали розвантаження, вулична шпана оточила їх.

— Еге-ге! Приютські щури приїхали.

— Щури приїхали!..

— Гей ви, голодні! Щурята!..

Горобець обурився і підскочив до одного, що особливо старався.

— Як ти сказав, стерво? Повтори!

Той посміхнувся і, засунувши руки в кишені, подивився на своїх.

— А от як сказав, так і сказав.

— Ану, повтори!

— Голодні щури!

Наступної миті кулак Горобця безгучно прилип до носа противника. Бризнула кров.

— А-а-а! Наших бити!

Шпана зім'яла Горобця, але приспіла допомога. Шкідців було більше. Вони замкнули коло, і почалася бійка. Шпана відразу опинилась у невигідному становищі. Їх оточили щільного стіною. Спершу вони билися відчайдушно хоробро, та незабаром з десятка хоробрих половина лежала, а друга полонина вже не билась, а тільки затулялася від ударів, які сипалися на них.

— О-ой! Боляче!

— Досить!

— Не бийте!

Шкіда вже не чула стогонів. Вона розлютилась і десятки рук нестримно, безжально опускалися на голови ворогів.

Побоїще припинив Вікмиксор. Побачивши з вікна, що його вихованці б'ються, він вискочив, лютий, на вулицю, однак, угледівши його, шкідці сипнули на всі боки, лишивши на полі битви тільки побитих противників та Горобця, якого сильно пом'яли, і він не міг утекти.

Ця подія мала свої наслідки. Тільки-но шкідці влаштувались і розставили в будинку меблі, як вийшов наказ завідуючого: «Гуляти нікого не випускати». Хлопці засумували, пробували протестувати, але наказ скасовано не було. А на другий день законодавство республіки Шкід збагатилося новими параграфами.

Цього дня відбулися загальні збори, на які Вікмиксор прийшов з величезною товстою книгою в руках.

Принишкла аудиторія злякано втупилась у цю брилу в чорній коленкоровій палітурці, а завідуючий підняв книгу над головою, відкрив її і показав усім першу сторінку, на якій акварельними фарбами було чітко виведено:

— Хлопці, — урочисто почав Вікмиксор. — Відтепер у нас буде шкільний «Літопис». Сюди записуватимуться зауваження вихованцям, усі ваші провини відмічатимуться тут, у цій книзі. Всі проступки, всі неподобства будуть на обліку у педагогів; по книзі ми судитимемо про вашу поведінку. Не попадайте в «Літопис», це ганебна книга, і нам неприємно буде розгортати її зайвий раз. Проте сьогодні ж при вас я змушений зробити перший запис.

Вікмиксор дістав олівця і, виразно вимовляючи вголос кожне слово, записав на чистому, білому, незайманому аркуші:

«Чорних спіймано при спробі присвоїти казенні фарби».

Хлопці притихли, і всі погляди звернулися на Янкеля. А Янкель опустив очі і не знав, сумувати йому чи радіти, що його ім'я першим попало в цей історичний документ.

Заперечувати Вікмиксору він не міг. Напередодні, коли переносили речі, Гришко особливо запально тягав по сходах тюки з ковдрами й подушками, зв'язані паки книг, посуд та інше шкільне майно. У коридорі, біля входу в учительську, один пакет розв'язався, і звідти випали два початих тюбики фарби. Коли б це було щось інше — може, Янкель і задумався б, але перед цією спокусою його серце художника встояти не могло. Він сунув тюбики в кишеню і тієї ж миті почув над головою голос Вікмиксора:

— Що у тебе в кишені, Черних?

Янкелю нічого не лишалось, як витягти з кишені нещасливі тюбики.

Вікмиксор узяв тюбики, гидливо подивився на Черних і сказав:

— Невже ти, шельма, вже забув, що тебе тільки-но простили й що тобі загрожувало переведення у реформаторій?!

— Вони самі впали, Вікторе Миколайовичу, — пробелькотів Янкель.

— Впали в кишеню?

Вікмиксор наказав Янкелю негайно йти в клас. Цього разу Янкель і не пробував просити вибачення. Нікому не сказавши про те, що сталося, він пройшов у клас і цілий вечір був страшенно сумний. Та ось минула томлива безсонна ніч, настав новий день, і Янкель почав потроху заспокоюватися: може, Вікмиксор у метушні забув за нього? Виявилось, однак, що Вікмиксор не забув. І тепер Янкель сидів під звернутими на нього поглядами хлопців і думав, що відбувся він, мабуть, усе-таки дешево.

Але Вікмиксор не обмежився записом у «Літописі». Походжаючи по їдальні з грубезною книгою в руках, він, щоб навіяти трепет і повагу до цієї книги, розтлумачував вихованцям сенс і значення щойно зробленого зауваження.