Слава ЗСУ!

— Куди йдете?

У Бобра зникло почуття страху, і він, відчувши, що це не нальотчик, бадьоро сказав:

— У пожежну частину.

— Звідки?

— З інтернату. Пожежа в нас.

Сіра шинель хвилину нерішуче потупцювала, потім, сховавши револьвер, уже лагідніше пробурчала:

— Ходімте. Я вас проведу.

Дорогою розговорилися — чоловік з револьвером, виявилося, був агент.

— А я подумав, що ви, чортенята, — нальотчики, — засміявся він.

— А ми думали це про вас, — посмілішавши, признався агентові Янкель.

— Про мене?!

— Так. Ми думали, що це — живий покійник.

— Ну, цих субчиків у Пітері вже не лишилося. Давно всіх виловили, — сказав чекіст. Тут він звернув увагу на жалюгідний костюм Янкеля, зняв шинель і сказав:

— На накинь, а то застудишся.

Прийшли в частину. Тільки-но встигли піднятися на другий поверх і сповістити про пожежу, як хлопців покликали вниз.

Там уже мелькали яскраво-руді факели, блищали мідні пожежні каски, хрипіли гривасті коні.

Пожежники посадили хлопців на візок, і вся частина рвонула вперед, розриваючи густу нічну тишу дзвоном, співом сигнального ріжка, стукотінням підків та іржанням коней.

Коли під'їхали до школи, там уже стояла досить велика юрба зівак.

Майже одночасно приїхала ще одна пожежна частина, Янкель та Бобер по чорних сходах помчали було нагору, але економ вигнав їх, незважаючи на найпалкіші протести.

В цей час у спальні відбувалася трагедія.

Багато часу минуло, поки вдалося розбудити всіх, хто спав, а коли нарешті всі прокинулися, в кімнаті вже стояв густий дим. Він пробивався з усіх щілин, швидко заповнюючи приміщення.

Почалася паніка. Якийсь малюк заплакав. Десь тріснуло скло.

Хлопці раптом усі забігали, голосно закричали, заметушилися. В цю мить розчинилися двері, і в спальню ввірвалась Еланлюм.

— Діти! Беріть подушки. Всі до мене!

Немов отара баранів до чабана, кинулися до німки вихованці, сподіваючись од неї чуда, і навіть Купа, нерішуче почухавши потилицю і спокійно докуривши цигарку, підійшов до неї.

Еланлюм підвищила голос, намагаючись перекричати гудіння маси.

— Затуліть роти подушками. Усі йдіть за мною. Щоб не розгубитися, тримайтесь один за одного.

Пожежа розросталася. Це було видно по диму, густому-густому і чорному. Еланлюм розчинила двері навстіж і сміливо вийшла назустріч чорній завісі.

За нею рушили всі інші.

Іти було недалеко. Треба було тільки звернути праворуч, ступити три кроки по площадці сходів і відчинити двері в квартиру німки, де був вихід на інші сходи.

Вся школа вже юрмилася на площадці сходів, з нетерпінням чекаючи, коли відчинять заповітні двері, але передні щось забарилися.

Шукали ручку — мідну дверну ручку — і не знаходили. Десятки рук нишпорили по стінах, хапаючися за карнизи, заважаючи один одному — ручки не було.

Шукали навпомацки. Розплющені очі все одно мало допомогли б — дим, чорний, мов сажа, сліпив очі, викликаючи сльози.

— Швидше!

— Задихаємося!

Хтось не витримав, закашлявся і, ковтнувши диму, протяжно зойкнув. Стало страшно.

Купець, який похмуро стояв біля стіни, нарешті не витримав і, розштовхавши товаришів, що скупчилися на сходах, повільно провів рукою по стіні, намацав планку, знову провів і наштовхнувся на ручку.

З відчинених дверей вдарило яскраве світло, і знесилені шпінгалети, задихаючись, хитаючись, ввалилися в коридор. Еланлюм полічила вихованців. Усі були на місці.

Вона полегшено зітхнула, але одразу зблідла.

— Хлопці! А де вихователь?

Шкідці відповіли їй мертвою мовчанкою.

— Де вихователь? — знов, уже тривожно, перепитала німка.

Тоді Купець, добродушно усміхнувшись, сказав:

— А він там, у спальні, ще лежить, дивак. Охає, а не встає. Потіха!

Еланлюм завищала і, схопившися за голову, кинулася в димний коридор у напрямку до спальні. Хвилин через п'ять почувся гучний стукіт у двері.

Коли шкідці квапливо відчинили їх, то побачили жахливе видовище.

Німка тягла за руку Шершавого, а той безсило повз по підлозі у кальсонах і спідній сорочці. Язик у нього вивалився, в очах світилося божевілля — він задихався.

Спільними зусиллями обох їх втягли у коридор. Шершавий наче мертвий упав на підлогу, а Еланлюм, важко дихаючи, прихилилася до стіни.

За хвилину вона вже отямилась, і знову голос її загримів під склепінням коридора:

— Усі на сходи! На вулицю не виходьте. Всі йдіть у двірницьку до Мефтахудина.

Хлопці висипали надвір, але до двірника ніхто не пішов. Забувши про заборону, всі вискочили на вулицю.