Слава ЗСУ!

Тремтячи від холоду, шкідці витріщилися на палаючі вікна, страх минув, було навіть весело.

А біля огорожі стояли Япончик та Янкель і мало не плакали, дивлячись на вікна.

Ось задзвеніло скло, і полум'я стовпом вирвалося назовні, нагріваючи мерзлу штукатурку стіни.

За рогом зачахкотіла парова машина, що почала качати воду, надулися розтягнуті по снігу рукави.

Повз хлопців пробігли сокирники, ліворуч од них піднімали драбину, і меткий пожежник, поблискуючи каскою, вже дерся по ній нагору. Жалібно дзвякнули останні шибки у вікнах палаючого поверху; пирскаючи і шиплячи, з шлангів вирвався сильний струмінь води.

— Наш клас горить. Сволота! — вилаявся Циган, підходячи до Японця та Янкеля.

Але ті ніби не чули і, клацаючи від холоду та збудження зубами, твердили одне слово:

— «Дзеркало»!

— «Дзеркало»!

А Янкель іноді журно додавав:

— Мій напір! Мої фарби!

— Марш у двірницьку! — раптом загримів голос Вікмиксора над їхніми головами.

Востаннє сумно глянувши на палаючий клас, хлопці шмигнули під ворота.

Там уже юрбилися, тремтячи від холоду, напіводягнені шкідці.

Двірницька була маленька, і хлопці розсілися хто на підвіконнях, а хто просто на підлозі. З вулиці долинав шум роботи, і шкідцям по сиділося на місці, але біля дверей стояв Мефтахудин, якому суворо заборонили випускати учнів за ворота.

Мефтахудин — татарин, добродушний інвалід, безпалий, — приїхав з Самари, втік од голоду і знайшов притулок у Шкіді. Досі хлопці його любили, але сьогодні зненавиділи.

— Пусти, Мефтахудин, подивитися, — гарячкував Горобець.

Ласкаво відштовхуючи хлопця, двірник говорив, розтягуючи слова:

— Сиди, палія! Чого дивитися? Нічого дивитися. Сиди на місці.

Раз у раз то Еланлюм, то Вікмиксор заштовхували в двері нових і нових вихованців, пійманих на вулиці, і знову йшли шукати.

Хлопці сиділи скупчившись, пригнічені й засмучені. Сиділи довго-довго. Вже зайнявся у вікнах блідий світанок, а шкідці сиділи й роздумували. Кожен по-своєму робив припущення про причини пожежі.

— Жарко грубу натопили в четвертому відділенні, от підлога й загорілась.

— Електричну проводку дуже давно не міняли.

— Хто-небудь курив. Чинарик залишив…

Але справжню причину знав тільки Янкель: маленька червона жаринка весь час то гасла, то спалахувала перед його очима.

Настав ранок.

Поїхали пожежники, лишивши брудні калюжі і купи обгорілих дощок на снігу.

Сумно дивилися шість віконних западин, кіптявою, димом і гаривом б'ючи в ніс ранковим перехожим.

Згоріли два класи, і вигоріла підлога в спальні.

Вранці старші ходили по згарищу, сумно поглядаючи на обгорілі колоди, на почорнілі рами й закіптюжені стіни. Шукали свої пожитки, намагаючись відкопати хоч що-небудь. Блукали разом з іншими і Янкель та Японець, шукали «Дзеркало», але, як не шукали, не могли знайти навіть слідів.

Вони вже збиралися йти собі, коли раптом Янкель нашу вся над купою різного горілого мотлоху, сунув у цю куну руку й витяг на світло щось безформне, мокре й кошлате.

Замиготіли списані друкованими літерами знайомі аркуші.

— Ура! Ціле!

Надзвичайно обережно, мало не всім класом відкопували улюблене дітище і нарешті витягли його, але в якому вигляді постало перед ними це дітище! Обгоріли краї, пожовтів папір. Цілковитому знищенню «Дзеркала» перешкодила вода і, мабуть, штукатурка, що обвалилася, вона придушила шкідську газету й живцем поховала її в руїнах.

Редакція тріумфувала.

Потім Вікмиксор влаштував збори, опитував вихованців, цікавився їхньою думкою, і всі зійшлися на одному:

— Винна буржуйка.

Одразу ж урочистим актом по всій школі було знищено буржуйки.

♦

Днів через два третій і четвертий класи відновили заняття, переселившись у новообладнані класи нагорі. Класи були не гірші від інших, але нові стіни зустріли вихованців холодно й непривітно. І не скоро звикли до них хлопці.

Янкель і Японець якось одразу втратили любов до старого «Дзеркала» і дивилися на нього, як на каліку, з огидою.

Довго не могли набратися духу і випустити двадцять шостий номер газети, а потім раптом, порадившись, вирішили:

«Поставимо хрест на старому «Дзеркалі».

Тижнів через два вийшов перший помер розкішного багатоколірного журналу «Дзеркало», який нічим не був схожий на свого хоч і поважаного, але безбарвного батька.

А республіка Шкід, покалічена пожежею, довго не могла оговтатися від завданої їй рани, як не може оговтатися від розрухи маленька країна після великої війни.