Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Республіка Шкід

Коли хлопці напали на Льоньку й почали його бити, він не дуже здивувався. Він добре знав, що таке приютські звичаї, і сам не раз брав участь у «темних». Він навіть не дуже опирався тим, хто його бив, тільки захищав як міг обличчя й інші найвразливіші місця. Та коли до класу прийшов Вікмиксор і, замість того, щоб заступитися за Льоньку, грізно заревів на нього, Льонька чомусь розізлився. А проте він покірно пішов за Вікмиксором у його кабінет.

Вікмиксор зачинив двері й обернувся до новенького, який усе ще шморгав носом і витирав рукавом скривавлене обличчя. Вікмиксор, як завзятий Шерлок Холмс, вирішив одразу приголомшити вихованця.

— За що тебе били товариші? — спитав він, втупившись очима в обличчя Льоньки.

Льонька не відповів.

— Чого ти мовчиш? Здається, я тебе питаю: за що тебе били в класі?

Вікмиксор що пильніше подивився новенькому в очі:

— За коржики, так?

— Так, — буркнув Льонька.

Обличчя Вікмиксора налилося кров'ю. Можна було сподіватися, що зараз він закричить, затупає ногами. Але він по закричав, а спокійно й чітко, без ніякого виразу, немов диктуючи, сказав:

— Мерзотник! Виродок! Дегенерат!

— Ви чого лаєтеся? — спалахнув Льонька. — Яке ви маєте право?!

І тоді Вікмиксор схопився й заревів на всю школу:

— Що-о-о?! Як ти сказав? Яке я маю право?! Скотина! Шельма!

— Сам шельма, — встиг пробелькотіти Льонька.

Вікмиксор задихнувся, схопив новачка за комір і потягнув до дверей.

Усе інше відбулося вже на очах приголомшених шкідців.



Льонька вже третю добу сидів в ізоляторі і не знав, що його доля занепокоїла всю школу.

У четвертому відділенні з ранку до ночі точилися нескінченні дебати.

— Все-таки, хлопці, це хамство, — кип'ятився Янкель. — Людина взяла на себе вину, страждає невідомо за що, а ми…

— Що ж ти, цікаво, пропонуєш? — ущипливо посміхнувся Японець.

— Що я пропоную? Ми повинні всім класом піти до Вікмиксора і сказати йому, що Пантелєєв не винен, а винні ми.

— Еге ж! Нема дурних! Іди сам, коли хочеш.

— Ну й що? А ти що думаєш? І піду…

— Ну й іди. Скатеркою дорога.

— Піду й скажу, хто почав усе це діло. І хто нацькував хлопців на Льоньку.

— Ах, он як? Лягавити збираєшся?

— Тихо, хлопці! — пробасив Купець. — Ось що я вам скажу. Усім класом іти — це, звісно, безглуздя. Якщо всі підемо — значить, усі й схопимо по п'ятому розряду…

— Жеребок треба кинути, — пропищав Мамочка.

— Може, оракула запросити? — захихикав Японець.

— Ні, хлопці, — сказав Купець. — Оракула запрошувати не треба. І жеребок теж не треба кидати. Я думаю ось що… Я думаю — повинен піти один і взяти всю вину на себе.

— А хто саме? — поцікавився Японець.

— А саме — ти!

— Я?

— Так… підеш ти!

Це було сказано тоном категоричного наказу. Японець зблід.

Невідомо, чим закінчилася б уся ця історія, коли б по Шкіді не пішла чутка, що Пантелєєва випущено з ізолятора. За кілька хвилин він сам появився в класі. Обличчя його, прикрашене синцями, було блідіше, ніж звичайно. Ні з ким не поздоровкавшись, він пройшов до своєї парти, сів і почав збирати своє манаття. Не поспішаючи витяг із шухляди й виклав на парту кілька книжок та зошитів, почату пачку цигарок «Змичка», плетене, заштопане в багатьох місцях кашне, коробочку з перами й олівці, кульочок з рештками пісного цукру — і заходився усе це зв'язувати куском шпагату.

Клас мовчки стежив за його діями.

— Ти куди це зібрався, Пантелей? — порушив мовчанку Окраєць.

Пантелєєв не відповів, що більше нахмурився і засопів.

— Ти що — сердишся? Розмовляти не хочеш? Га?

— Перестань, Льонька, не сердься, — сказав Янкель, підходячи до новачка. Він поклав руку Пантелєєву на плече, але той, ворухнувши плечем, скинув її.

— Ідіть ви всі. під тги чогти, — сказав він крізь зуби, тугіше затягуючи вузол на своєму пакеті і засовуючи цей пакет у парту.

І тут до пантелєевської парти підійшов Японець.

— Знаєш, Льонька, ти… той… ти — молодець, — промовив він, червоніючи і шморгаючи носом. — Вибач нам, будь ласка. Це я не тільки від себе, я від усього класу кажу. Правильно, хлопці?

— Правильно!!! — загорлали хлопці, обступаючи з усіх боків Льоньчину парту. Вилицювате обличчя новенького порожевіло. Щось схоже на бліду усмішку з'явилося на його пересохлих губах.

— Ну, що? Мирова? — спитав Циган, подаючи новачкові руку.

— Чогт я вами! Мигова, — прогаркавив Льонька, з усміхом відповідаючи на потиск.

Обступивши Льоньку, хлопці один за одним потискували йому руку.

Попередня
-= 60 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!