Слава ЗСУ!

Окраєць, який зневажав міркування про високі матерії, був більше поетом і назвав свій журнал надзвичайно поетично:

Але при своїх поетичних талантах Окраєць був безграмотний і вже з першого номера скандально пошився в дурні.

На першій сторінці Окрайцевого видання з нагоди спектаклю, що відбувся якихось три місяці тому, красувався малюнок з пушкінського «Бориса Годунова».

Малюнок Окрайця зображав Японця в ролі Годунова, з великим берлом у руці.

Але не малюнок примусив усю школу качатися від сміху, а пояснювальний напис під ним:

Юлистрація до трогедіє «Барис Годунв».

Окраєць умудрився в п'ятьох словах зробити шість помилок і здорово поплатився.

Поетичні «Зорі» читали всі не тому, що шкідців цікавила поезія, їх читали як добрий гумористичний журнал, і навіть Янкель ображався…

— Сволота цей Окраєць… Конкурент.

Особливо діставалося Окрайцевій ліриці. Вона викликала такий дружний сміх, що їй могли позаздрити найдотепніші фейлетони «Комара».

Але Окраєць ніяк не міг збагнути, з чого сміються шкідці, і тому був ображений. Ще б пак! Він створював свій журнал, просиджуючи ночі, у вірші вкладав усю душу, і, на його думку, виходило чудово. Окраєць був ліриком од пригоди, але лірику він розумів по-своєму. За його словами, «лірика — це коли від себе писати й коли нудно писати». Писав він свої нудні вірші тільки тоді, коли його карали; ось один з його віршів:

Наш жовтий будинок такий сумний, Із труб увесь час іде дим. А зав наш — ніби добрий старий, Та нудно завжди стає з ним. Мені стало жальше і жальше Дивиться з пустого вікна. Умчатись би кудись подальше, Де б нова світила земля.

Та тільки-но Окраєць вмістив цей вірш у своїх «Зорях», як уже вся школа реготала, а «Комар» у новому розділі «По шкідських журналах» безжалісно знущався з Окрайцевої лірики:

«Мабуть, поет Окраєнція — дуже спостережлива людина, недарма він помітив таке чудове явище, як «із труб увесь час іде дим». Ми боїмось одного — щоб не вийшов дим з якогось іншого місця, наприклад, із «Зір» або з Окрайцової голови, для якого дрібниця «дивиться жальше і жальше з пустого вікна». Крім того, Окрайцеві хочеться «умчатись кудись подальше». Ми охоче виконаємо його бажання і посилаємо милого поета «кудись подальше». Живи собі там, Окрайчику, та віршики пописуй».

Проте Окраєць лишився твердим, ліричних вправ не припиняв і регулярно випускав «Зорі».

Уже шість журналів виходило тільки в четвертому відділенні. Така велика кількість друкованих органів звернула на себе увагу всієї школи й ще більше прославила старшокласників.

Насамперед новою журнальною епідемією зацікавився, звичайно, Вікмиксор.

Одного разу, прийшовши в клас, він виголосив блискучу промову про те, що шкільна журналістика — це дуже й дуже добре, що журнали розвивають здібності, розширяють кругозір, і прищеплюють навички, виробляють стиль, збуджують уяву і т. д. і т. ін. Наприкінці Вікмиксор заявив, що незабаром у школі відкриється музей, де, як головні експонати, зберігатимуться ці журнали. Крім того, Вікмиксор обіцяв сприяти журналістам канцелярським приладдям і на підтвердження своїх слів того ж дня видав Янкелеві фарби й папір.

Щедрість Вікмиксора здивувала й підбадьорила хлопців, і вже на другий ранок з'явились три нових журнали: «Сходи», «Вісник техніки» і «Клоун». Горобцеві «Сходи» мало чим відрізнялися від Окрайцових «Зір», хіба, може, тим, що помилок було менше. «Клоун» був цікавий тільки для педагогів, бо видавав його найледачіший і найтупіший четвертовідділенець П'єр, який завжди перебував у етапі заціпеніння і жвавішав тільки три рази на день — за обіднім столом. Коли педагоги дізналися, що П'єр — Соколов — видає журнал, вони прийшли пересвідчитися, здивовано оглянули схилену над папером голову хлопця, який аж сопів за роботою, і поставили несміливо кілька навідних запитань:

— Соколов! Що це ти робиш?

Соколов поважно надувався і відповідав, не підводячи голови:

— Журнал.

— Що журнал?

— Видаю.

— А як він називатиметься?

— «Клоун».

— А чому «Клоун»?

Тут П'єр видихався і на це запитання, як і на всі наступні, відповісти вже не міг.

Третій журнал, «Вісник техніки», вразив усіх. По Шкіді пішли чутки й здогадки:

— Що за «Вісник техніки»?

— Кому він потрібен?

— Ми ж не займаємося технікою.

— Навіщо він нам?

У багатьох це викликало подив, і найдивнішим здавалося те, що «Вісник техніки» видає Льонька Пантелєєв, людина, котра ніякого відношення до техніки не має. Думали, що це якийсь жарт, розиграш, чекали, що скоро під цією туманною назвою з'явиться ще один конкурент «Комара». Шкідці готові були посміятися з нових віршованих творів славетного сатирика, ждали й нових «Злободенних частівок», але найсмішніше полягало в тому, що журнал справді від початку до кіпця був присвячений техніці. Журнал вийшов і швидко завоював популярність у читачів, хоч у ньому не було ні частівок, ні віршів, ні оповідань, ні солідних професорських статей про суд у Стародавній Русі. Редактор «Вісника техніки», виявилося, був непоганий журналіст. Він зрозумів, що читацький ринок у Шкіді забито літературно-художніми виданнями, що белетристикою читача вже не проймеш, — і надумав шукати новий тип журналу. Його власні пізнання в техніці обмежувались умінням викрутити електричну лампочку на чужих сходах, зате він догадався привернути до журналу тих хлопців, які цікавилися технічними й науковими питаннями, і таких, що мали п'ятірки з фізики. У першому номері «Вісника техніки» були надруковані статті «Як самому провести електрику», «Техніка Великого німого», «Майбутнє радіо». У відділ «Суміш» видавець переписав із старих і нових журналів усяку цікаву всячину. А на останніх сторінках розмістився відділ «Наука й техніка в Шкіді», де серед іншого скромно притулилася замітка такого змісту: