Слава ЗСУ!

— Лорелея.

— Лорелея? — перепитав дядя Дима.

Усі зареготали. Кость зніяковів.

— Я сказав «Віринея», — поправився він.

— Це він Гейне зачитався! — закричали хлопці.

Але тільки-но закінчились уроки, Кость ожив. Схопивши книжку, він перший вискочив з класу. Хлопці ще тільки почали чепуритись, а Кость уже йшов Старопетергофським проспектом.

От і міст. Кость добіг до скверу, неспокійно оглядаючи лави, і раптом радісно затремтів.

«Тут, — мало не закричав він, побачивши вогненну шапку волосся. — Вона прийшла, Лорелея прийшла!»

Він кинувся до скверу. Впавши на свою лаву, у мовчазному захопленні він втупив очі в Лорелею. Розчулювався, захоплювався, готовий був кричати від радості.

Прийшла! Вона помітила його. Яке чудове, безмовне побачення!

Та даремно переконував він себе підійти до незнайомки. Клята несміливість скувала всі члени.

Знову цілих півгодини просидів Кость. Уже стемніло, а він усе сидів, як приклеєний, мало не плачучи з досади.

І знову так само зненацька Лорелея підвелась і пішла до виходу.

Ще не знаючи, що робити, він схопився. Раптом щось біле випало з рук незнайомки. Хустка!

Серце Костя тьохнуло. Перед очима вихором пронеслися прекрасні сцени: пажі, рицарі, дами, упущена хустка…

Кость кинувся до жмутика, що білів на дорозі, швидко схопив його і розгорнув.

Це була обгортка від карамелі. На папірці танцювала руда жінка, і внизу було написано: «Баядерка».

Пізно вночі, перевертаючись у ліжку, Кость меланхолійно шепотів:

Що б то мало означати, Що душа моя сумна?

Потім дістав з кишені штанів папірець, старанно розгладив його і довго розглядав руду баядерку. Йому здавалося, що це не цукеркова обгортка, а портрет самої незнайомки.

Обережно, щоб не зім'яти, він поклав папірець під подушку і, щасливо всміхаючись, заснув.

На другий день Кость знову був у сквері. І ще раз був. І ще… Незнайомка завжди ніби ждала його. А він, просумувавши на лаві цілий вечір, ішов додому, так і не наважуючись заговорити з нею.

Уроками він зовсім перестав цікавитися, писав вірші або мріяв. Навіть до Гейне охолов.

Шкідці сперечалися, розходилися, заводили нові любовні інтрижки, а чудний Костин роман, здавалося, ще тільки починав розгортатися.

♦

Костя увійшов у сквер. Сів на своє місце проти Лорелеї і, розгорнувши про людське око книжку, став досить сміливо позирати на незнайомку.

Він уже звик до неї. Сьогодні він твердо вирішив заговорити з нею, і тоді… Але навіщо зазирати в майбутнє?

Кость згорнув книжку і рішуче підвівся. Він уже ступив крок до Лорелеї, в думці готуючи фразу, яка відразу б одкрила їй його наміри. Він не хуліган і не збирається завдати їй якоїсь кривди…

Але нараз Кость спинився.

Широкоплечий хлопець у смугастій майці, похитуючись, підійшов до незнайомки…

— Ну, цяця! — почув Кость грубий оклик, за яким ішла довга й вигадлива лайка.

Кость похолов. Він чув, як тихо скрикнула Лорелея. Він уже ясно чув грубу сварку, глухий голос хлопця й вигуки незнайомки, причому голос незнайомки виявився не таким сріблястим, яким його уявляв Кость.

Кость іще не знав, то робити, і стояв нерішуче, коли раптом хлопець, вилаявшись, замахнувся на незнайомку.

— А-а-а! Вбивають! — закричала дівчина.

— Стій! — нагорлав Кость, стрибнувши до хлопця і хапаючи його на руку. — Ні з місця!

Хлопець відступив на крок, намагаючись вирватись, але Кость тримав його і, підвищуючи голос, кричав:

— Як ти смієш! Негідник!

Зібрався натовп цікавих. Хлопець злякано озирався на всі боки. Кость, тріумфуючи, повернувся до Лорелеї.

— Не бійтеся! — сказав він, але тут же голос його осікся. Пойнятий німим жахом, Кость відступив. Він уперше побачив близько Лорелею, про яку палко мріяв довгими безсонними ночами. Але що це за Лорелея! На нього глянуло тупе червоне обличчя, порите віспою і оточене рудим розкуйовдженим волоссям. На додаток до всього від цієї особи добре тхнуло спиртом.

Кость стояв закляклий, не маючи сили видавити ані слова, а навколо неспокійно запитували:

— Що? Що трапилося?

— Та от, — казав, отямившись, хлопець, — я з бабою стою тихенько, розмовляю, а він битися лізе…

— Неправда, громадяни, — нарешті вимовив Кость.

— Як неправда? — раптом заверещала Лорелея і, пригорнувшись до хлопця, закричала, показуючи на Костя: — Він, хулюган чорномазий. Ми розмовляли, а він…

— За це морду б'ють, — сказав хтось.

— Я заступитися хотів, — викрикнув Кость.