Слава ЗСУ!

— Ось я тобі покажу, як заступатися! — гаркнув, посміливішавши, хлопець, наступаючи на Костю. — Я тобі дам, понт паршивий!

— І правильно буде, — підтакнув знову хтось. — Учити таких…

Кость безпорадно озирнувся і, побачивши загрозливі обличчя, попрямував до виходу.

— Давай, давай! — кричали навздогін. — Поспішай!

Кость не кваплячись, похнюплений плентав додому…

♦

Кілька днів Янкель думав про Тоню, і чим далі, тим певніший він став: Кость має слушність.

«Треба піти», — вирішив він нарешті. До того ж і туга охопила. До смерті захотілося побачити чорнооку дівчину.

І Янкель пішов.

Розподільник містився недалеко від Шкіди, на Курляндській вулиці. Триповерхову будівлю оточував невеликий садок.

Перед хвірткою Янкель зупинився, відчуваючи, як завмирає серце. У дворі кілька дівчаток у сірих казенних сукнях грали в гилку.

«А може, її тут немає? Перевели кудись?» — подумав Янкель чи то тривожно, чи радісно і, штовхнувши хвіртку, ввійшов у сад.

— Ай, хлопець! — закричала одна дівчина. Вони кинули гру і стали, здалека роздивляючись його..

— Тобі чого? — крикнула друга, кирпата, войовничо розмахуючи гилкою.

Янкель передихнув і сказав:

— Мені потрібно Тоню, Тоню Марконі.

— Тосю? — разом вигукнули дівчатка й побігли до сходів, гукаючи: — Тосю, Тосю, виходь! До тебе піжончик.

Янкель стояв ні живий ні мертвий. В цю мить він уже каявся, що прийшов, і зрозумів, що почав безнадійну справу. Сторопівши, він глянув було на хвіртку, але знайомий голос прикував його до місця.

— Чого ви репетуєте? Як не соромно! — почув він й одразу впізнав голос Тоні. Дівчата замовкли й розступились. Янкель побачив її, дівчина виросла й змінилася. Тоня підходила до нього.

Ось вона зупинилась, оглянула Янкеля з голови до ніг, здивовано підвела брови. Вона не впізнала Гришка.

— Вам чого? — суворо спитала вона.

Янкель розгубився остаточно. Всі звернення, які він придумував дорогою, ніби від удару, вискочили з голови.

— Здрастуй, Тоню, — пробелькотів він. — Не впізнаєш?

Дівчина мить пильно дивилася на Янкеля, і раптом густий рум'янець залив її обличчя.

«Впізнала», — радісно подумав Янкель.

— Тоню! — заговорив він натхненно. — Тоню, а я ж не забув своєї клятви… Ти бачиш…

Тоня мовчала, тільки обличчя її дивно смикалось, здавалося, вона от-от розплачеться. Янкель затнувся на мить і збився…

— А ти… ти пам'ятаєш клятву? — зніяковівши, спитав він.

Тоня хвилинку помовчала, ніби роздумуючи, потім, хитнувши головою, тихо сказала:

— Ні, я нічого не пам'ятаю…

— Ну як же, — недовірливо протягнув Янкель. — А як по ночах розмовляли, не пам'ятаєш?

— Ні…

— А про тата свого, американця-винахідника, теж не…

Раптом Янкель замовк і злякано подивився на Тоню. Дівчина стояла бліда, кусаючи губи, і з ненавистю дивилася на нього. Здавалося, зараз вона закричить, затупотить, вилає його.

— Тосю! — покликав чийсь тонкий голос. — Відчини бібліотеку.

— Зараз! — крикнула Тоня, і, коли знову повернулась до Янкеля, її обличчя вже було спокійне.

— Слухайте, — сказала вона тихо. — Ідіть геть звідси.

— Іти? — спитав Янкель. — Звідси?

Усмішка ще блукала на його фізіономії, коли він приголомшено повторював:

— Отже, зовсім?.. Іти?

— Так, зовсім.

— Остаточно?

Янкель опинився за хвірткою.

— А клятва? — спитав він, піднявши очі на Тоню, і голос його затремтів. На секунду щось хороше промайнуло на її обличчі, але одразу зникло.

— Пізно згадав, — сказала вона тихо. — Все минуло.

— Зовсім?

— Назавжди.

Янкель тужливо зітхнув.

— Ламца-дріца! — сказав він сумно, потім плюнув на носок чобота й тихо пошкандибав геть.

♦

Янкель повільно йшов, роздумуючи про те, що сталося. Біля школи його гукнула знайома торговка цукерками.

— Гришенько, — кричала дівчина. — Хочеш цукерок?

— Давай, — сказав Янкель і, не дивлячись, простягнув руку.

Ця дівчина давно вже загравала з ним, але Янкель не звертав на неї уваги.

Дівчина вибирала цукерки, а сама позирала на Янкеля і торохтіла без упину.

Янкель не слухав її. Раптом нова думка сяйнула у нього.

— Гаразд! — сказав він. — Хай нехтує, ми не заплачемо.

Він швидко глянув на дівчину і спитав:

— Хочеш, я гулятиму з тобою?

Дівчина зашарілась.

— Якщо подобаюсь…

— Байдуже, — сказав Янкель. — Завтра о сьомій. — І пішов до школи.

— Кобчик вішається! — крикнув Мамочка, тільки-но Янкель показався у дверях.